передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не

хвилюйтеся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвінки для мене - привід

зрозуміти, що все йде так, як треба. Що в родини до мене - жодних претензій.

…Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут.

Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з

присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, - із ланами чи

штучними озерами, - а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха, Відбудовував її десять

років. Часом сусіди жартували:

– Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?

– Немає!-відповідав.
– Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає…

Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії

які-небудь, не депутати, не правителі - наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.

Так і звикли до мене…

Часом запитають:

– На що живеш, Петровичу?

– Та, - кажу, - донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.

Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без

фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут - чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше - не зрозуміють.

Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.

Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я

заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу

в густих хвилях меду. Вечір також - медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій

обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за

горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в

томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з

відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній

спідниці. У намисті. І - боса. Обов’язково - боса, природна. Але тут таких не водиться.

Це - чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.

У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в

якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою

металевою ручкою. Я відчиняю їх.

Це не так уже й легко - всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.

Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м’яке

світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.

Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю

холодильник. Там його - десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.

Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть

японці, знайти своє обличчя. Попереду - багато роботи.

Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає

знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, - зауважую я.
– Підстриглася. Оченята

блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно

пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні - з

рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.

Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!

Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як

МЕНІ треба. А от інші…

Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе

зрозуміло. Тепер у душ - і до роботи.

Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки, така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп’ютер, кілька десятків

стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен - іншого

кольору. «Родинний» - червоний. Беру його й роблю перший обов’язковий дзвінок:

«Люба, які в тебе плани на вечір?..».

Л потім починається найголовніше. Кому - дати, у кого - забрати.

– В’ячеславе Петровичу!
– волає одна слухавка.
– Цього - замало! Треба не менше