розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на

якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов!

Iскільки ж їх могло проминути ще - нудотних, безбарвних та порожніх!

Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди.

Перед тим, як зовсім зникнути в небесному просторі, що відкрився переді мною, я

вирішила зробити коло над Притулком, над вікном своєї кімнати, в якій вишивала магічні

слова. Останнє коло, щоб більше ніколи не повернутися.

Білою та сріблястою хурделицею промчали ми над Притулком. Я побачила, як усі

його мешканці на чолі з Верховною Настоятелькою викотилися на подвір’я. Сірі,

маслянисті мильні кульки заполонили весь простір від стіни до стіни… Вони вказували

вгору, роздувалися від люті й лопалися, утворюючи на подвір’ї брудну піну. Ми кружляли

над притулком. мого сорому i страху доти, доки піна не вкрила Притулок великим

бульбашковим капелюхом…»

Вселенський сором вселився в мене з того часу, коли я відчула, що світ

перевернувся. Хоча, можливо, він завжди був перевернутим? Чи це я перевернулася в

повітрі, як літак, що виробляє фігури вищого пілотажу? I тепер лечу, животом догори, відчуваючи спиною важкий поклик асфальту, гострі кілки парканів, церковних шпилів

та… парасольок? Щось зі мною було категорично не так… «Він носив у co6i з самого

дитинства приховану велику таємницю. Він ніби відчував, що щось із ним, як із

представником роду людського, не зовсім так, як треба… Все це скидалося на легкий

голод, котрий, як біль, згортається під серцем, або на легкий біль, котрий пробуджується в

душі, немов голод…» «Ми, дияволи, можемо зробити свій крок тільки після того, як його

зробите ви, люди. Кожен наш крок мусить ступати у ваш слід. Але ти поки що не зробив

жодного кроку, котрий 6и змусив нас переслідувати тебе…». Коли я вперше прочитала ці

рядки, довго не могла прийти до тями. На якусь мить усе в світі стало на свої місця. Усе

сурогатне знайшло своє ім’я, а все справжнє видалося настільки справжнім, що його

можна було відчути на смак, як шматок м’яса з кров’ю.

Але після цієї миті стало ще важче: що більше я стикалася з тим, що було виставлене

напоказ, то болючіше пекло справжнє. Поки від нього не довелося відмовитися на користь

свого власного життя. Справжнє - душило, лякало безсонням, сурогатне - смакувало, як

подвійний чизбургер у «Макдональдсі»…

Проте тепер меш вочевидь ставало легше… Я перетворилася на велетенське вухо.

Хоча розуміла, що «психоспікер» з мене ніякий. Бідний головлікар! Він отримував від

мене не те, чого бажав. Але я вже не могла не натискати «Record», відчуваючи таємність

товариства, яке зовсім не здавалося мені божевільним. Одначе я не збиралася нікому це

доводити!

…Наступним я викликала представника з чоловічої палати.

– Випадок складний, - сказала медсестра (вона перебрала на себе роль конферансьє, i їй, здається, це дуже подобалося),-можлива симуляція. Ви ж знаєте, які нині часи!

Раніше в такі заклади, як наш, це загальновідомо, запроторювали силоміць досить

нормальних людей. Тепер вони можуть потрапити сюди за власним бажанням,

добровільно. Хоча біс його знає! Дивиться самі.

Увійшов високий сивий чоловік, і мені одразу здалося, що я його десь бачила.

Згодом зрозуміла, що помилилася. Звичайно ж, помилилася… Ось його запис:

«Зусібіч мене оточував ліс. Хтось, мабуть, побоявся б жити в такому глухому кутку.

Тільки не я! Хата в мене, на перший погляд, маленька, але надійна: одноповерхова з

трикутною мансардою. На цьому поверсі - занедбана кухня, суміжна з передпокоєм, і

бутафорська спальня, в якій стоїть завжди розстелене ліжко. У кутку - чорно-білий

телевізор «Екран» випуску початку 80-х, посередині - круглий стіл з облізлим

оксамитовим обрусом, біля віконця - комод із кухликами в білий горошок. На більшості з

них - відбиті ручки. Вікна заклеєні довгими пожовклими паперовими стрічками. Я не

знімаю їх навіть улітку. Через лінощі. У деяких місцях стрічки давно вже по