Я вже тоді знав, що рано чи пізно мені доведеться піти. За власним бажанням чи за

волею спецслужб, байдуже. Все одно - піти, зникнути. І тоді я запропонував йому райське

життя - своє. З усіма умовами. I цією останньою - також. Він погодився. Тепер час настав.

– Це - серйозно?
– нарешті вимовила слухавка.

– Так.

– А якщо я…

– …тоді це зроблять інші, -увірвав я.
– Краще - сам.

Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він

промовив: - Які інструкції?

Я докладно переповів пому те, що почув півгодини тому.

– Добре, - прошепотіла слухавка, - я це зроблю.

– Прохання є?-діловим тоном запитав я.

Він закашлявся.

– Мабуть, так… - вимовив він, і я напружився: зараз з’ясується, що він завів нову

коханку, або розшукав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя…

Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: - Вранці я замовлю не два

квитки до Лондона, а три. Ні-ні, не хвилюйтеся, я все зроблю так, як обіцяв. Третій квиток

– для хлопця. Для Надійчиного нареченого. Він хороший, дотепний. Але зовсім не вашого

кола, Надійка вагітна. У мене… - він знітився, - тобто у вас буде внук…

– Згоден, - відрубав я, відключаючи і цей телефон.

Похорон відбувся чудово! Обличчя на екрані були збентеженими. У випуску новин

оченята моєї журналісточки так само блищали. Здається, у неї гора звалилася з пліч. Як, до речі, і в інших. У багатьох-багатьох інших.

Тепер я завжди спатиму нагорі, щоби чути шум сосен, рокіт річки, спів пташок,

стукіт яблук, які падають у моєму саду. Я насолоджуватимусь усім цим, ніби почув усе це

вперше. Як при народженні…»

Частина 8

…Ночі Кабірії! Як виявилося, сьогодні субота. Я вийшла перед своєю зупинкою, нині

мені не хочеться одразу тікати в свою нірку. Вирішила пройтися центральною вулицею. У

вихідні тут припиняється рух і люди гуляють проїжджою частиною. На кожному кроці -

кольорові кульки, клоуни, оркестри. Колись, багато років тому, я спостерігала те саме в

Марбурзі - кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може непомітно йти за

тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди…

«Ночі Кабірії», останні його кадри - геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна

Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльози, а потім, поволі захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися.

Посмішка - єдине, що ми можемо протиставити вам чорним сльозам. Посмішка - це

героїзм. Щоразу, йдучи в подобному натовпі, я намагаюся відшукати таку Кабірію. Адже

навіть серед суцільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими

чорнила. До неї треба посміхнутися, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на

плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все

минається. Минеться й це». I тому вона гадає, що ця карнавальна ніч - остання в її житті.

Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Обличчя, які трапляються на шляху,

гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.

Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого

помешкання найдовшим маршрутом. I на одній із зупинок нарешті бачу її. Цього разу

вона - в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки… Але перед тим як помітити її, звертаю увагу на симптом масового психозу: хтось один повертається до вікна й зітхає: «О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться.

А там, на вулиці, - троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж

вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. Її зелена блузка

задерлася до грудей, оголивши кругле черево, що звисає з-під тугого паска білих штанів.

Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б

зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.