Її заарештували. Вдома він не міг виказати своїх справжніх емоцій. Спочатку - до та після

робочого дня - він бігав від одного чиновника до іншого, стояв під воротами в’язниці, носив передачі. А коли наважився розповісти про все тестю, той спокійно сказав: «Вона -

ворог народу. Це доведено. Якщо ти не припиниш метушитися, я не зможу допомогти

навіть тобі!».

А потім, зовсім скоро, вона померла. Померла від пологів у в’язничному лазареті.

Йому вдалося виїхати після 53-го. Це рішення прийшло після чергової сварки з

дружиною. Точніше, це була навіть не сварка. Просто, усміхаючись, вона сказала, що

виростила порядних синів, і якби не вони, він би й досі відривав останній шматок від

родини заради якоїсь зрадниці! «Хлопчики врятувати тебе!» - сказала вона. І він пригадав

три схилені голівки над клаптиком шкільного паперу…

Він викреслив їх зі свого життя.

А потім вигадав цей заповіт.

Вигадав, дивлячись на мою фотографію, надіслану батьком, якою той намагався його

розчулити. «Зізнаюся, - писав дід, - сумніви терзали мене. Я прикладав світлину до

дзеркала й розглядав нас обох. У кучерявому хлопчику я бачив себе - таким, яким був у

дитинстві… „Невже і цей буде здатен на вбивство, міркував я…»

Отримавши мого листа, він зрадів. Моя відмова від спадку, хоч би яким він був, мої

прокляття звучали для нього як найприємніша музика».

– Решту я вам уже розказав… - закінчив чоловік.

– Ви не відповіли, як опинилися тут… - нагадала я.

Несподівано він зареготав.

– Ви мені повірили! Ви мені повірили!

Я мовчала, поки він не перестав повторювати одне й те саме. Згодом продовжив

розповідь:

«Усе просто, кілька років ми безтурботно прожили там, куди нас забрав дід. У нас

народився хлопчик - дідів спадкоємець. Дід ще встиг потримати його на руках. А потім

мене викликали сюди, на похорон батька. Поки я був тут - дружина і син загинули в

автокатастрофі. Я відчував, що так буде, - нам не можна було розлучатися ні на хвилину…

Тепер мені байдуже, де і як бути…»

Чоловік замовк, а за хвилину промовив: - І… І знаєте що, - він поморщився, -

вимкніть цю вашу машинку. Про мене тут і так усі все давно знають…

…За мить після того, як за ним зачинилися двері, він просунув голову до кабінету і

пошепки промовив:

– А ви таки повірили мені…

Медсестра відірвала його чіпку руку від ручки і, всій їм чергу, посміхнулася до мене

крізь щілину:

– Не переживайте, ми тут усі спочатку ридали. А потім - нічого. Навіть смішно.

Плетуть, ніби віником розмахують…

Частина 10

…Я почала їсти. Точніше - купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб - це

пам’ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні побачила черешні!

Червоно-чорні, такі великі, неначе сливи. Наступного разу я куплю величезний кошик

черешень і наважуся піти до ТИХ. Але це - згодом.

Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще

трохи хилитає, ніби трамвай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всередині

вібрацією, тому часом я тримаюся за серце…

Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця?

Мабуть, це і називається: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття - пережити

себе! Це означає, що ти вже нічим не відрізняєшся від інших, що система прийняла тебе і

починає методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як її будь-який інший людський

матеріал. І все НОРМАЛЬНО. І немає нічого страшнішого за цю нормальність. І йму що

починаєш пильнувати за собою, щоб не зірвані, и, не покотитися навспак загальному руху

– все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася

їхня справжня сутність.

Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.

Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.

Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер співають на вітрі.