потім ще довго не довіряли кожному новому правителю…

…Сестри насміхаються наді мною: я відмовляю десятому залицяльнику. Після

книжок, які я перечитала в Палаццо Дукале, всі вони здаються мені однаковими. …Після

поїздки до Верони сестри стверджують, що Свята Катерина на полотні нашого земляка

синьйора Веронезе дуже схожа на мене… Я мовчу. І стискаю зуби. Згадую торішній

карнавал…

«Вітаю вас, золота синьйоро!» - гукає до мене невідомий у ліловому плащі. Я не

одразу впізнаю його. Він знову видається мені занадто старим. «А я вас пам’ятаю! Ви були

маленькою цікавою дівчинкою і образились на те, що я назвав вас рудою…»

У жінок нашого міста - легка вдача. Я не виняток, хоча й вирішила присвятити себе

книжкам. Ми сідаємо в гондолу. І гондольєр Фабіо - в нашому затишному місті майже всі

знають одне одного!
– навіть не питаючи про маршрут, жваво береться за весло.

Опустивши оксамитову завісу, ми з Паоло п’ємо виноградне вино. І… І розпочинаємо

нескінченне сперечання про надбання та недоліки венеціанської школи живопису. Я

наполягаю, що полотна Паоло та Лоренцо Венеціано занадто декоративні - набагато

жвавіші болонці. У них є експресія, природність, виразність образів і облич. Він доводить, що болонська школа - породження догми, єдина її перевага в тому, що вона

систематизувала художню освіту. І не більше! А природність та жвавість - знахідки

раннього періоду.

Я погоджуюся. Мене це не обходить, адже по-справжньому я захоплююсь лише

Джотто…

О, навіщо я це сказала! Немов забула, що поруч - сам Веронезе. Очі його палають.

Але полум’я пристрасті поволі змінюється на вогонь люті. Ми відчайдушно боремось. Я

намагаюся вкусити його заруку.

Бідаха Фабіо впевнений, що ми шалено кохаємось…

З берегів-вулиць із шипінням сиплються в канал різнобарвні зірки святкового

феєрверку. Я вистрибую з гондоли неподалік свого будинку.

– Ти - найкраща жінка з усіх, яких я зустрічав!
– гукає Паоло.
– Ніколи тебе не забуду!

Наступного дня він має їхати до Верони виконувати термінове замовлення. Там і

з’явиться картина «Заручини Святої Катерини» з моїми очима…

Я не вийшла заміж. Я залишилася зі своїми книжками, замінивши на цій посаді

батька. А після занепаду Венеції пішла в монастир. Там написала кілька робіт про

венеціанську школу живопису. Щоразу, коли виводила на папері ім’я Паоло Веронезе, з

пера падала чорнильна сльоза.

…Дощ уже відчайдушно шмагав бузкові кущі своїм прозорим батогом. Вони

пінилися, як морські хвилі.

Я люблю дощ. Я все життя люблю похмуру погоду. Тепер зрозуміло чому…

– Що ж… - промовила я, - пішли посидимо де-небудь. Я згодна.

І озирнулася.

У кімнаті нікого не було…

Я усвідомила, що, розмовляючи, бачила в склі лише власний силует…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

– Аутизм - це занурювання у світ власних переживань, під час якого хворий втрачає

контакт із реальністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в

спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.

– Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, - це вроджена хвороба і

проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін

Хофман… А вона - доросла дівчинка… Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її

піддослідним кроликом.

У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незначне терапевтичне втручання.

Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною

кризою, причому - творчою, але ж до чого тут аутизм?

– Ви мене перебили, - зауважив лікар.
– Я б волів окреслити загальну картину.

Принаймні ту, яку я

можу спостерігати зараз. Якби ви, пане Вітольде, згодилися на мою пропозицію,

результати були б певніші….

– Про це не йдеться!
– Відвідувач кабінету дістав зі сріблястого портсигара коричневу

сигарету „Black Captain”, підсунув до себе важку мармурову попільничку, вже добряче

забиту недопалками.
– Вона цілком здорова. Я лише хочу розібратися, у чому полягає її