працюють на такі дурниці!

– А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?!
– зарепетувала вона.

– То хіба обов’язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і… і

дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в’язниці, - то, прошу, поширюй ці плітки по

всьому місту!

Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:

– Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружишся зі мною? Не зараз - потім…

колись?..

– Мабуть, я помилився, - зітхнув я.
– Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих

виростають сильні, незалежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони

мріють одружитися, стати квочками… Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона

мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.

Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку

змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім -

література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний

вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди

знадобиться.

Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний

характер.

*

– Не розумію… - промовив лікар, - навіщо вам це було потрібно?

– Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, - задумливо відповів пан

Вітольд.
– Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого коштувало - в

нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези.

Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій предмет - один із предметів, які я

викладав в університеті, - «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав

досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.

– Вона про це здогадувалася?

Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив знову, голос його втратив

упевненість.

– Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше

відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було

так), я відштовхнув її по-справжньому.

А потім уже нічого не можна було повернути.

Але краще за хронологією…

…Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою

із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й

роззявленим ротом - часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше -

ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося

шістнадцять, і потім, коли вона вже стала зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було

доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про

одруження).

У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить

слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто

метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки - за допомогою цього

суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини,

застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і

дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній позі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-

якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона

почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати

їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники - нещасні люди, отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому

гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній

вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або