бузок.

Доросла й чужа.

Результат його праці.

Чи це - лише зухвала вигадка?..

Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.

– Не уявляю, як вона добирається додому, - прошепотів він лікарю.
– Вона

ненавидить громадський транспорт…

*

Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним

жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із давнім дитячим спогадом

про очікування мультфільму по першому в їхній сім’ї кольоровому телевізору. Ще б пак!

Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду і був впливовою людиною, і

спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був

здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання

цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання

видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно

ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов’язує її з такою впливовою

людиною… Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при значеної

години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов

пан Вітольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.

– Каву? Чай? Можливо - коньяк?

Пан Вітольд кивнув головою:

– Чай. Якщо є - краще зелений.

Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє

мовчали.

– Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду

сьогодні, - нарешті

вимовив пан Вітольд, - а потім мені спало на думку, що… Що нікому й ніколи в

житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я

ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив

експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим

першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на

розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлох у лопатою - відкидав сміття та

каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем…

Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.

– Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля… - сказав він.
– Не думаю, що

це було доречно в її такому ранньому віці. Вона її прочитала?

– Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що

ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою.

Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже

підозрюють у збоченому ставленні до дітей…Часом мені здається, що світ перевернувся…

– він закурив і після паузи повів далі:

– Якщо тоді в мені й був якийсь потяг - то лише потяг до експериментів.

Книжка була його малою часточкою…

…Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби

вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком,

паролем. Її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона

увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.

– Прочитала?

– Так… - мовила вона й почервоніла.

– І про що ця книга?
– продовжував кепкувати я.

– Про… - вона напружилася, - мабуть, про любов.

Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті -

як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене

продовжила сміливіше:

– Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?

Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок: «Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її

любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна…».

– Справді про любов, - трохи іронічно підтвердив я.
– Але про любов до Бога.

– Він є?

Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не