Через кілька годин вона трохи отямилася, і я запропонував їй випити бульйон, який

устиг зварити, поки вона спала після медичних процедур.

Вона була абсолютно відсторонена і не відповідала на жодне моє запитання.

Коли я давав їй воду, зуби цокотіли об край склянки.

– Навіщо, навіщо ти це зі мною зробив?!
– раптом промовила вона.

– Що саме, сонечко?
– запитав я, розуміючи, що вона не при собі.
– Заспокойся,

дівчинко, все буде добре.

Вона притислася до моїх грудей, вчепилася в комір.

– Це не могло бути моїм життям!
– шепотіла вона.
– Я втомилася. Я більше не можу…

Я - нездара, я - нуль, я - ніщо! Мені більше немає що сказати…

Я - курка! Курка!

– Ти помиляєшся. У тебе є всі умови, щоб жити далі. Навіщо ж усе руйнувати?

Вона подивилась на мене поглядом, від якого мені стало сумно і моторошно.

– Затям, - промовила глухим голосом, - усі УМОВИ, які виставляють ззовні, не

придатні для життя! Я ненавиджу умови!

– Чого ж ти хочеш?
– намагався зрозуміти я.

– Я хочу… на безлюдний острів. Ти можеш влаштувати це для мене? Ні? Тоді йди

геть! Геть! Геть!!!
– закричала вона.

– Ти справді втомилася.
– Я намагався заспокоїти її, гладив по стриженій голові, як

дитину.
– Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звідси! Що ти

надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє кохане кошенятко…

Але вона ніби не чула мене.

– Одна мить радості за здійснення боргу на землі…

Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.

Те, що вона сказала, було останнім рядком із Меморандуму Блеза Паскаля.

*

– Це все, - закінчив свою розповідь пан Вітольд.

Решту ви знаєте.

Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмовники не помітили, як минув час.

Вони навіть не ввімкнули світла - так і сиділи огорнуті затишною темрявою. Тільки крізь

шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з

лікарняного коридору.

– Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рішень, - сказав лікар, - але чому ви

вирішили влаштувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обстеження в кращу, можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?

Пан Вітольд знизав плечима:

– Розумієте… У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду

відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я

подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із

цієї царини здавалося мені неможливим - вона не була хіба що на Місяці . До того ж я

збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. Їй здавалося, що вона всі ці роки

прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися…

Хтозна… Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона

могла б почати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де

справжнє життя: перед камерою на Каннському фестивалі чи в обідраних стінах притулку

для хворих… Я мріяв, що вона отямиться.

Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування

з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.

– А вам не здається, що це ваш черговий експеримент?
– раптом запитав лікар, і пан

Вітольд сахнувся, ніби від удару.

– О господи, - тихо промовив він, - невже я приречений на такі вчинки щодо неї? Що

буде, якщо вона про це дізнається?!

Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.

– Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секретарка, - заспокоїв його лікар.
– Зараз

ви поїдете звідси, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?

– Добре, - слухняно промовив пан Вітольд і запитально подивився в темряву на

силует співрозмовника.
– Але ж ви не зробили жодних висновків. Після того, що ви

почули, я хотів би знати…

– Мені треба подумати… - замислено сказав лікар.
– Тепер я не певен, що йдеться про