Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось -

зупиняється й повертає назад, хтось - вважає, що вхопив Бога за бороду, і деградує, не

помічаючи цього, хтось - просто спивається, хтось перетворюється на клоуна… Не

метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити

СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини - чоловіка, дітей.

Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жіночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай

маленькою, місією на землі - вона підсвідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя

тих, у кому розчиняється. Це те саме, що кинути грудку цукру в спирт чи розсіл. Цукром

можна поліпшити тільки відповідне питво. І то - в розумних межах.

Кожен на цій землі п’є свою чашу. І ніхто зі сторонніх не знає - не може знати!
– що в

неї налив Бог.

Тисячі й мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба

може бути призначенням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, телевізійних

босів ошукувати людей ідіотськими серіалами? І при цьому з гордістю говорити про

рейтинги? Це - рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а

злочин на кшталт злочину наркомана зі стажем, що присаджує на голку новачків. Чим

складніша людина - тим заплутанішим і незрозумілішим стає для неї її призначення.

Найзрозуміліші місії - вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта потребує величезного

напруження розуму…»

– Навіщо мені це напруження?
– вголос каже Хелена.
– Я хотіла зовсім іншого -

готувати обіди, влаштовувати дитячі свята, плести чоловікові шкарпетки, підбирати

фіранки під колір шпалер, ходити на роботу й повертатися з кошиками продуктів,

купувати ялинку взимку і консервувати огірки - восени… Я хотіла жити, як усі…

«Брешеш! Безсоромно брешеш, дівчинко! Від народження ти - планета, яка не

потребує зовнішніх втручань. На цій планеті є глибокі сині річки, дикі ліси, невідомі

природі звірі, дивовижні метелики, прерії, гори, урвища. І якщо на цю планету прийде

бригада будівельників і почне корчувати твої сади, знищувати твою екологію, у тебе буде

один шлях: здохнути під своїми вимерлими деревами!»

– Але я там - зовсім сама…

«Знову брешеш. Адже ще вчора ти переконалася, що в тебе є принаймні десять, але

дуже надійних послідовників. Вони живуть на цій планеті разом із тобою. Можливо, їх

набагато більше, ніж ти бачила й уявляєш. Але скільки саме - то вже не суттєво. Важливо

мати цих десятьох…»

– Десь я вже таке чула… - промовляє Хелена.

З її порізаної руки тече червоний струмок. Кров.

Тепла і справжня. Як усе, що вона так любила раніше.

*

«Для того, щоб мати успіх, не треба мільйоні», варто мати десятьох, але вірних

послідовників…» Як вона могла забути? Так говорив один старий і втомленим

письменник-емігрант, кумир її юності, якого вона зустріла в кав’ярні «Closerie des Lilas»

на Монмартрі.

Тоді вона була в Парижі вперше. Зранку поважний ескорт - видавець та менеджер

тягали її по книгарнях, де вона презентувала свою книжку, вдень вона дала кілька

інтерв’ю, а потім, на хвилинку заскочивши до готелю, щоби переодягтися, помчала в

Латинський квартал на рю де л’ Ансьєн-Комеді до ресторану «Le Procope», де на її честь

було влаштовано вечірку. І замість вечірнього міста, що сяяло за вікном, їй довелося

розглядати портрети славетних відвідувачів цього старовинного закладу XVII століття -

Робесп’єра, Лінкольна, Вольтера, Дантона, Марата, Дідро та Бомарше… Вечеря серед

великих мерців, котрі дивилися на неї зі стін, та жваві ділові розмови, які їй доводилося

підтримувати, відбилися в її голові жорстоким дисонансом. І перший день минув під

знаком головного болю й розпачу. Проте зранку день належав їй.

Був початок осені - час, коли Париж звільняється від туристичної навали. Уранці

вона вийшла з готелю й пішла блукати вулицями, про які мріяла з дитинства. Паризька

осінь мала запах кави та круасанів. Вона спустилася в метро і безпомилково дісталася до