Невже вона зможе ввійти в амальгаму? Що там, за нею? Хто чекає на верхівці? Хелена

приглядається пильніше і бачить на тій горі силует оголеної рудоволосої жінки. А

мерехтливе світло випромінюють її довгі розплетені коси. Вона впізнає себе і з подивом

дивиться на тих двох, що стоять нерухомо, як варта. Хто з них - справжня вона? Щоб

перевірити, Хелена здогадується зробити певні рухи: підносить руку до свого волосся і

починає прочісувати його розчепіреною п’ятірнею. Волосся клоччям вилазить з-під її

пальців, устеляє підлогу… Жінка на горі усміхається й притуляє тонкого білого пальця до

своїх вуст. Дзеркало продовжує втягувати Хелену, вона вже зовсім близько від його

поверхні, вона розуміє, що за хвилину опиниться там, звідки вже ніколи не повернеться…

Хелена стогне уві сні й не може прокинутись. У кінці чорного тунелю виникає нове

видіння: довкола свічки сидять десятеро тіней. Коли вони одночасно повертають обличчя

на стогін, Хелена впізнає їх. Страх минає. Дзеркало зупиняє її наближення. Хелена плаче.

Це вони, ті, для кого і писала свої книжки! Їх десятеро. Десятеро божевільних людей, котрі відчули навернення, десять однодумці, яких вона не розпізнала відразу, їхні очі

випромінюють любов, світло й життя. Вони сидять дружнім колом у кінці чорного тунелю

– за їхніми спинами вимальовується і море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень

екзотичних дерев, теракотовий берег.

Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора… Хелена прокидається.

*

Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але

Хелена прокидається з усмішкою. П’є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з

базару. Вони несуть у кошиках фрукти й овочі - малину, суниці, помідори, огірки… У

цьому робочому кварталі всі жінки - огрядні, всі чоловіки - в подібних картатих сорочках

та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються побалакати.

Поки жінки ходять базаром, чоловіки скупчуються біля кіосків, купують горілку в білих

пластикових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від

прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного

стану. Стану трави…

Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочинається звична для вихідного дня

сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати - це надовго. Розпочинає високий

жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, котра потребує такого шаленого лементу - на одній ноті, без упину. Жінка сварить доньку.

Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єдину фразу - її добре

чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім

вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне

свердлити стіни… Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити

так, як ці люди за стіною? Вона вирішує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті.

Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її.

Дивно, але їй вперше хочеться… готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори

солодкого болгарського перцю. Він величезний, світло-зелений, товстошкірий і чудово

пахне. Хелена бере два кілограми. Вона не знає, скільки потрібно, - просто не може

відмовитися від того, що накладає на ваги продавщиця. Ще - цей!

І той - з червоним черевцем! Вона згадує, що з ним робити! Вона купує фарш,

цибулю, рис. Вона не знає, чи їстиме те, що зробить. Але це не має значення. Головне -

почати діяти, щось робити. Перед тим як готувати, вона прибирає квартиру. За стіною вже

все вгамувалося. Навіть чути сміх. Отже, вихідний розпочався добре.

Хелена викладає перець на стіл, миє його, зрізає капелюшки, витрушує біле насіння.

Начиняє зелені скриньки сумішшю з м’яса, вареного рису й підсмаженої цибулі, затуляє

скриньки капелюшками, щільно розміщує їх у каструлі, заливає водою, змішаною з