Оповідання

Каторжна - так її всi зва­ли.

–  Унеси дров у ха­ту, чи чуєш, ка­торж­на ти!
– кри­ча­ла ма­чу­ха.

–  Геть з-пе­ред очей, ка­торж­на!
– виз­вi­рю­вав­ся на неї ба­ть­ко, вер­та­ючись п'яний з шин­ку i за­то­чу­ючись по ха­тi.

–  За сцо ти ме­не стовх­ну­ла, ка­толз­на!
– пи­щав дво­рiч­ний ма­чу­шин хлоп­чик, б'ючи її ку­ла­ка­ми.

I так усi!… На­вiть хлоп­цi та дiв­ча­та на ву­ли­цi хоч i не так час­то зва­ли її ка­торж­ною, але ж i на ймен­ня ма­ло ко­ли зва­ли, а як зва­ли, то все ж iз до­дат­ком: "Ота ка­торж­на До­кiя…"

Та й бу­ло за що. Вiд­ко­ли ма­чу­ха ввiй­шла в батько­ву ха­ту, ця ма­ленька, се­ми ро­кiв, дiв­чин­ка й ра­зу не гля­ну­ла на неї по-людсько­му, а все з-пiд ло­ба. Мо­же, во­на бо­яла­ся ма­чу­хи, не зна­ючи ще, яка во­на, а тiльки тим, що во­на ма­чу­ха; а по­тiм не ки­да­ла бо­яти­ся тим, що вже зна­ла, яка во­на.

Може… А все ж був у неї зав­сiг­ди вов­чий пог­ляд. Та й не са­мий пог­ляд!

Третього чи чет­вер­то­го дня пiс­ля сво­го ве­сiл­ля ма­чу­ха зве­лi­ла їй гор­щи­ки по­пе­ре­ми­ва­ти, а в неї, ба­чи­те, чо­мусь зат­ру­си­ли­ся ру­ки, i во­на впус­ти­ла та й роз­би­ла гор­ща. Не мож­на ж бу­ло дур­ну не пов­чи­ти - i ма­чу­ха да­ла їй штур­хан­ця. I ось пiс­ля цього - хоч ти їй що, а нi­чо­го не вмiє до пут­тя зро­би­ти: або поб'є що, або нап­лу­та, нак­ру­те й не так зро­бить, як тре­ба. До­ве­ло­ся вчи­ти тро­хи не щод­ня, а да­лi й щод­ня… Так що ж во­на - по­кається? пе­реп­ро­сить? Та­ка! Хоч ти її вбий, од неї сло­ва не по­чуєш i нi­ко­ли не зап­ла­че,- най­гiр­ше, що й не зап­ла­че нi­ко­ли!

–  Докiє!
– спер­шу ще її та­ки на ймен­ня зва­ли,- чо­му хвiрт­ки не при­чи­ни­ла? Те­ля ви­бiг­ло. Мов­чить.

–  Кому я ка­жу? Чи я то­бi не на­ка­зу­ва­ла?… Мов­чить, у зем­лю очi вту­пив­ши. Убив би на цьому мiс­цi!

–  Чи ти ог­лух­ла?
– I ма­чу­ши­на ру­ка з усiєї си­ли б'є її. Сто­їть, мов­чить.

–  Так слу­хай же! слу­хай! Ось то­бi, щоб слу­ха­ла, щоб слу­ха­ла, чуєш ти?! Нi па­ри з уст!. Нi сльози­ни з очей, мов їй i не бо­лить!

Одного ра­зу ма­чу­ха не втер­пi­ла:

–  Хоч би ти зап­ла­ка­ла ко­ли, ка­торж­на!… А во­на тiльки гля­ну­ла на неї з-пiд ло­ба, як вовк, i мов­чить. I так зав­сiг­ди. Б'є її ма­чу­ха, б'є, по­ки вто­миться, по­ки за­бо­лять ру­ки, - аж то­дi ки­не:

–  У-у!… прок­ля­та! Ка­торж­на!…

А до батька яка во­на? Ще як ма­ти її жи­ва бу­ла, так то­дi тiльки до неї й мос­ти­ла­ся, та вдвох усе пла­ка­ли. То­дi хоч пла­ка­ла! Та що з то­го?… Та­ка ж i ма­ти її бу­ла - або пла­че мо­вч­ки, або до­ко­ря: "На­що п'єш, на­що жи­до­вi хлiб но­сиш!…" Да­вав їй вiн доб­ро­го про­чу­ха­на, як пiд п'яну руч. Ну, то ж ма­тiр бив, а ця ж чо­го тi­кає вiд йо­го? Не зав­сiг­ди ж вiн i п'яний, iно­дi схо­четься йо­му по­жа­лу­ва­ти її - во­на ж та­ки рiд­на ди­ти­на,- оце й пок­ли­че:

–  Докiє!

Пiдiйде, го­ло­ву пох­ню­пить.

–  Докiє! Доч­ко…- поч­не батько та й зу­пи­ниться: мов ко­ло­­да, во­на пе­ред йо­го стоїть. Штовх­не її спе­ре­сер­дя, вста­не, плю­не та й пi­де з ха­ти, про­мо­вив­ши: - Ну, ка­торж­на!

А з ма­чу­ши­ни­ми дiтьми що во­на ви­роб­ля­ла? Ма­ло во­на їх би­ла та штов­ха­ла?

Як ма­чу­хи в ха­тi не­ма, так i єсть їм! А од­но­го ра­зу та­ки роз­ма­нi­жи­лась: увi­хо­дить ма­ти ти­хенько в ха­ту з го­ро­ду, ди­виться - си­дить -во­на на по­лу i хлоп­чи­ка - ро­кiв пiв­то­ра йо­му бу­ло - ма­чу­ши­но­го на ру­ках дер­жить та так цi­лує та при­мов­ляє:

–  Голубчику ти мiй, ма­не­сенький! По­цi­луй ме­не,- нiх­то ще ме­не не цi­лу­вав, як ма­ма вмер­ли… Ма­чу­ха як скрик­не: - Ба, яка нiж­на! А Ориш­ку на­що на го­ро­дi вда­ри­ла? Iва­си­ку, бий її, бо во­на Ориш­ку би­ла. Бий ку­лач­ком, ку­лач­ком її…

Воно, ма­неньке, взя­ло та й штовх­ну­ло її ку­лач­ком. Як ско­чить во­на, як ки­не йо­го на пiл - тро­хи ди­ти­ни не вби­ла - та з ха­ти! Не пот­ра­пи­ла її ма­чу­ха й по­по­би­ти. I бiльше до дi­тей не пiд­хо­ди­ла й на ру­ки са­ма не бра­ла, тiльки як ма­чу­ха зве­лить.

От так же во­на й на ву­ли­цi. З неї поч­нуть смi­яти­ся: - А за що те­бе ма­чу­ха за во­лос­ся з дво­ру в ха­ту тяг­ла? А во­на за­раз ку­ла­ком!

I зла ж во­на бу­ла, на всiх зла! I всi їй бу­ли во­ро­ги, й во­на всiм во­рог,- ка­торж­на, та й го­дi! Ма­буть, у неї не сер­це, а ка­мi­ню­ка бу­ла. I все хо­вається вiд лю­дей - ма­буть, зазд­ро, що лю­ди ве­се­лi, так щоб не ба­чи­ти. Пi­де в са­док, аж у гу­ща­ви­ну, та й си­дить. I що во­на там ро­бить - хто її знає! Дi­ти ма­чу­ши­нi хо­тi­ли до­вi­да­ти­ся i на­зир­цем од­но­го ра­зу по­бiг­ли за нею. Так, ка­жуть, про­лiз­ла аж у гу­ща­ви­ну та за­раз до ка­ли­но­во­го ку­ща - рiс там кущ ка­ли­но­вий ве­ли­кий,- сi­ла там пiд ним i го­ло­вою до йо­го при­па­ла, i ру­ка­ми йо­го об­хо­пи­ла, й ка­же: