–  Докiйко! Я… я…

Правда, всi во­ни - i хлоп­цi й дiв­ча­та, i ця Хрис­тя з ни­ми - якось особ­ли­во дош­ку­ля­ли їй то­го ве­чо­ра своєю зне­ва­гою, але ж Хрис­тя оха­ну­лась, їй шко­да ста­ло бiд­ної До­кiї, i во­на, ма­ло не пла­чу­чи, про­мо­ви­ла:

–  Докiйко! Я… ме­нi те­бе… я…

Може, во­на хо­тi­ла да­лi ска­за­ти, що вiд цього ча­су бу­де вiр­ною под­ру­гою До­кiї, - але ж цього нi­чо­го не ска­за­ла, бо До­кiя скрик­ну­ла: "Геть!", одiпх­ну­ла її i втек­ла з ву­ли­цi. Во­на, ка­жу, не мог­ла ще зро­зу­мi­ти то­го, що в та­ких ви­пад­ках са­ма iно­дi бу­ла вин­на, не мог­ла, бо ду­же вже ве­ли­кої крив­ди заз­на­ла вiд лю­дей. I во­на ви­ну­ва­ти­ла цих лю­дей за все: за свої му­ки й сльози, за своє ди­тинст­во без­ра­дiс­не, без­лю­бов­не, за свої мо­ло­дi лi­та, що мар­но ги­ну­ли, - за все, за все. I лю­ди бу­ли справ­дi вин­нi. Од­нi пек­ли її, му­чи­ли - та­ка бу­ла її ма­чу­ха. Дру­гi не хо­тi­ли зро­зу­мi­ти її мук, а тiльки глу­зу­ва­ли з неї (або їй так зда­ва­ло­ся, що глу­зу­ва­ли), - та­кi бу­ли дiв­ча­та, па­руб­ки. I во­на це все тер­пi­ла i не зна­ла, чим по­со­би­ти со­бi. I ото­дi про­ки­ну­лась у неї в сер­цi жур­ба та­ка страш­на, сум та­кий ве­ли­кий, що вiн па­лив їй усi гру­ди, не да­вав спо­кою нi вдень нi вно­чi.

Каторжна! Вiд усiх ла­яна, вiд усiх зне­ва­же­на! За що? На­вi­що? Гос­по­ди! Кра­ще й на свi­тi не жи­ти! I во­на то пла­че, то страш­не обу­рюється на лю­дей за їх неп­рав­ду i ду­має про по­мс­ту. Еге, її сер­це ба­жа­ло те­пер помс­ти, во­на за­ду­ши­ла б усiх тих, хто зне­ва­жа її, хто глу­зує з неї! А про­те її сер­це не зле бу­ло, во­но вмi­ло лю­би­ти i при­хи­ля­ти­ся до чу­жо­го го­ря.

Вона не дi­ву­ва­ла так, як дi­ву­ють iн­шi дiв­ча­та. На ву­ли­цю чи на ве­чор­ни­цi во­на хо­ди­ла ма­ло: раз те, що ма­чу­ха не пус­ка­ла; дру­ге - що во­на їх не лю­би­ла - тих хлоп­цiв та дiв­чат - i… бо­яла­ся; третє - не ма­ла в чо­му й пi­ти, бо всi смi­я­ли­ся з то­го дран­тя, що в йо­му во­ди­ла її ма­чу­ха. Нi, во­на не дi­ву­ва­ла! I хо­ча де­якi па­руб­ки та­ки за­див­ля­ли­ся на її стан ви­со­кий, рiв­ний, на її очi тем­нi, на ко­си чор­нi, на бро­ви, але ж тiльки за­див­ля­ли­ся, а да­лi йти не зва­жу­ва­лись, бо до цiєї ка­торж­ної не мож­на й прис­ту­пи­ти­ся - та­ка зла, за­раз сту­са­на­ми на­го­дує. А са­ма во­на про це не ду­ма­ла: мо­же, во­на й урод­ли­ва бу­ла, мо­же, ма­ти й да­ла їй бро­ве­ня­та, та не да­ла до­лi, - во­на цього не зна­ла i не дба­ла про це, бо про це дiв­­ча­та ду­ма­ють i дба­ють то­дi, як па­руб­ки їм зга­ду­ються, а їй ще нi­якi па­руб­ки не зга­ду­ва­ли­ся…

I так во­на жи­ла со­бi вiд­людьком з своєю жур­бою, з своєю му­кою, а iно­дi - i ос­тан­нi­ми ча­са­ми ду­же час­то - iз ба­жан­ням помс­ти­ти­ся…

Одного ра­зу ма­чу­ха пос­ла­ла її до тiт­ки Одар­ки гле­чи­ка поп­ро­ха­ти. У Одар­ки ве­чор­ни­цi. Увiй­шла До­кiя в ха­ту,- аж там шах­та­рi. Усi в чер­во­них со­роч­ках на­ви­пуск, у чо­бо­тях з ви­ме­ре­жа­ни­ми ха­ля­ва­ми, з пiс­то­на­ми та з ки­ти­ця­ми, у су­к­­ня­них чу­мар­ках. Усi ве­се­лi, один на гар­мо­нiю грає, а тi пiс­нi шах­тарської спi­ва­ють:

На сто­лi го­рiл­ка, ла­со­щi дiв­ча­там. Це ж сьогод­нi на шах­тi гро­шi за­роб­ле­нi да­ва­но: руб­лiв по двад­цять, по двад­цять п'ять за мi­сяць шах­та­рi взя­ли та всi отут за день чи за два про­гу­ля­ють. А й гар­но ж отой на гар­мо­нiю грає! Та й сам гар­ний - оде­жа аж ви­лис­кується, а по­яс так i сяє весь од бли­щи­кiв та вiд гуд­зи­кiв. А з ли­ця? Бро­ви та­кi!… Не встиг­ла ще До­кiя й доб­ри­ве­чiр ска­за­ти, вже вiн уг­ле­дiв її та й крик­нув:

–  А ось i дiв­ка йде но­ва!

Та як ки­неться до неї, та й об­няв. Во­на йо­го доб­ре пхну­ла - аж по­то­чив­ся, - а са­ма нав­тi­ки. Всi як за­ре­го­чуться, а вiн за нею з ха­ти та й пiй­мав у дво­рi:

–  А стiй, дiв­чи­но, яка ти швид­ка! Хо­чу на те­бе по­ди­ви­ти­ся, чи гар­на ти?

Та пос­та­вив її про­ти мi­ся­ця - мi­сяць яс­но свi­тив, - та й ди­виться їй в об­лич­чя, не пус­ка. То гнiв­на во­на бу­ла на йо­го, а то вже гнi­ву не­ма, со­ром тiльки зро­би­ло­ся хто й зна й як! Як ки­неться во­на, ви­хо­пи­лась та тi­ка­ти зно­ву. А вiн кри­чить:

–  Постiй, дiв­чи­но, пi­дож­ди! От же, їй-бо, ти гар­на!

Утекла та спро­жо­гу як уле­тить у ха­ту, аж ма­чу­ху зля­ка­ла:

–  Тю на те­бе! Чи ти ска­зи­ла­ся? Де ж гле­чик? Де гле­чик?… Во­на й за­бу­ла про гле­чик! Ска­за­ла, що не да­ла Одар­ка.

Полягали спа­ти - не зас­не во­на. Усе мi­сяць пов­ний пе­ред неї, прос­то їй в об­лич­чя ди­виться… А вiн на­хи­лив­ся до неї: чи гар­на? Ой, со­ром! Ой, со­ром!… А вiн же ска­зав, що гар­на… Нев­же?… От як­би те­пер гля­ну­ти в дзер­ка­ло, та не мож­на!… Як йо­го звуть? Вiн не з Ко­ва­лiв­ки - ма­буть, ов­ра­мiвський… Та чо­го вiн на неї так ди­вив­ся? I спа­ла й не спа­ла во­на… Дру­го­го дня ма­чу­ха доб­ре по­по­би­ла її за те, що ста­не та й стоїть, як стов­пець, а дi­ла не ро­бить. Та дар­ма! У су­бо­ту вве­че­рi вже во­на бi­ля вiк­на в Одар­ки й ди­виться, чи там вiн. Не­ма! I в дру­гу су­бо­ту, i в тре­тю - все йо­го не­ма, i не йде вiн їй з дум­ки. Ко­ли в не­дi­лю смер­ком iде во­на ле­ва­дою хми­зу наб­ра­ти, аж хтось:

–  А здо­ро­ва, дiв­чи­но! Чия ти? Гля­ну­ла - вiн! Так на їй i зат­ру­си­лось усе. Стоїть - з мiс­ця не ру­шить.

А вiн пi­дiй­шов та:

–  Те-те-те! Та се та, що я при мi­ся­цi ди­вив­ся! Чо­го ж ти то­дi втек­ла?

Та за ру­ку її. Зля­ка­ла­ся во­на чо­гось, чи що,- хо­тi­ла бiг­ти. А вiн не пус­тив. Об­няв та як при­гор­нув… Нi­чо­го во­на вже по­тiм не зна­ла, нi­чо­го не чу­ла, нi то­го ве­чо­ра, нi дру­го­го дня,- нi­чо­го! Тiльки чу­ла, як їй на гу­бах йо­го по­цi­лун­ки го­рi­ли.

Що да­лi бу­ло? Те, що во­на по­ко­ха­ла, її сер­це на­реш­тi знай­шло ко­го лю­би­ти i вiд­да­лось… Нi про вi­що во­на не ду­ма­ла то­дi: не­хай б'ють i ла­ють - бай­ду­же! Їй не бо­лить пiс­ля цi­лу­ван­ня со­лод­ко­го, при­гор­тан­ня щи­ро­го. Бай­ду­же!…

Прийшла вес­на ве­се­ла, вер­ба за­зе­ле­нi­ла, со­ло­вей­ко за­тьохкав, виш­нi цвi­том ук­ри­ли­ся. У са­док во­на вий­де, - сер­це з гру­дей вир­ва­ти­ся хо­че. Не­бо си­нiє да­ле­ке й ши­ро­ке, хмар­ки по ньому, як яг­нят­ка, бi­жать, сте­пи, лi­си зе­ле­нi­ють, са­док увесь па­хо­ща­ми об­нi­має, - ох i кра­со ж бо­жая, яка ж ти гар­на! Ой i свi­те мiй ми­лий, свi­те ве­се­лий та крас­ний, як же на то­бi гар­но жи­ти, вiр­но лю­би­ти!…