Заспiває во­на - са­ма пiс­ня з гру­дей рветься; сер­це розц­вi­тає, ду­ша вго­ру ли­не. А зуст­рi­неться з ним пiд вер­бою зе­ле­ною, пiд виш­нею за­паш­ною, ряс­но квi­том ук­ри­тою, зуст­рi­неться - нiч їй ма­ла, не на­го­во­риться, не на­ми­лується. Ох, i лю­би­ла ж во­на! Так лю­би­ла, що всю ду­шу вiд­да­ла i на­зад не ду­ма­ла бра­ти. Вiзьми ме­не, ми­лий мiй, ко­ха­ний! Ме­не ще нiх­то не лю­бив, - вiзьми ме­не, бо вся я твоя! Но­чi ти­хiї, зiр­ки не­бес­нiї! Тiльки ви чу­ли й ба­чи­ли. Свi­те мiй яс­ний, свi­те мiй крас­ний!

Минула вес­на, лi­то ми­нає… Чи не ми­на з ни­ми й щас­тя?

Нi, ще не ми­ну­ло…

Садком зе­ле­ним з по­вiт­ки До­кiя Се­ме­на вип­ро­вод­жає. Дi­й­шли до пе­ре­ла­зу. Ще б да­лi дiв­чи­на йшла, так лю­ди по­ба­­чать. Об­ви­ла во­на йо­му шию своїми ру­ка­ми, при­гор­ну­лась до йо­го:

–  Семеночку, со­ко­ле мiй! Чо­го ти та­кий не­ве­се­лий став? Чом ти не та­кий, як спер­шу був?

Осмiхнувся Се­мен:

–  От дур­на! То­бi тiльки по­цi­лун­ки на дум­цi. Не все ж цi­лу­ваться, не до­вi­ку ж об­нi­маться!

–  Не до­вi­ку!? Ох, Се­ме­не, що-бо ти ска­зав! А я б умер­ла ко­ло те­бе… Тiльки й вi­ку мо­го, що твоє ко­хан­ня. Як по­ки­неш ти ме­не - за­ги­ну без те­бе. Не по­ки­дай ме­не, Се­ме­ноч­ку, го­лу­бе мiй, сон­це моє, щас­тя моє!…

Та й упи­лась ус­та­ми йо­му в ус­та… I не одiр­ва­лась би, ма­буть, як­би сам вiн не одiр­вавсь:

–  Прощавай!

Перестрибнув че­рез тин та й пi­шов ули­цею… Пi­шов та знов не прий­шов… I тиж­день, i два ми­ну­ло, а йо­го не­ма. I осiнь прий­шла, а йо­го все не­ма. Во­на не хо­тi­ла йня­ти вi­ри то­му, щоб вiн її ки­нув. А вже з неї всi дiв­ча­та смi­яли­ся… Во­на жда­ла i - дiж­да­ла­ся…

Стрiла та­ки во­на йо­го, стрi­ла вдень се­ред ву­ли­цi. Ки­ну­ла­ся во­на до нього - за­бу­ла, де й ко­ли це.

–  Семеночку, го­луб­чи­ку!

А вiн:

–  Тю! Чи ти не зду­рi­ла!

Та й пi­шов… Кра­ще б вiн її вбив! Стоїть во­на, ко­ли чує, ре­го­четься хтось. Озир­ну­лась - двоє дiв­чат з неї смi­ються.

–  Утiк?
– ка­жуть.- Вiн уже дав­но до Прiськи хо­де…

Невже прав­да? Нi, не вi­рю! Са­ма пi­ду, впев­ню­ся! I пiш­ла ту­ди, на ве­чор­ни­цi. Вiн там, i Прiська там. I не ди­виться вiн. Во­на до нього, а вiн вiд неї, - аж усi по­мi­ти­ли. Не ма­ла змо­ги й сло­ва йо­му ска­за­ти. Тiльки як ви­хо­ди­ли, по­чу­ла,- ка­же вiн:

–  I чо­го во­на, ка­торж­на, так до ме­не в'язне?

Оце вже во­на й од йо­го по­чу­ла це прок­ля­те сло­во, i йо­му во­на ка­торж­на ста­ла. Усiм во­на ка­торж­на, усiм на свi­тi. Усi її не­на­ви­дять! А як во­на йо­го лю­би­ла! Бо­же, як лю­би­ла!… I вiн зра­див. I вiн та­кий, як усi. О, прок­ля­тi! ро­зiр­ва­ла б усiх, за­ду­ши­ла б, спа­ли­ла б i йо­го, i ту Прiську, i тих па­руб­кiв та дiв­чат, що з неї смi­яли­ся, глу­зу­ва­ли, зну­ща­ли­ся! От як­би бу­ло чим - во­на за­раз би пiд­па­ли­ла цю ха­ту…

Голова її го­рi­ла, дум­ки плу­та­лись, гру­ди пек­ло… Як­би чим за­па­ли­ти? Чи не­ма в неї в кар­ма­нi сiр­ни­кiв? Во­на по­ча­ла шу­ка­ти, чи не зос­та­ло­ся яко­го сiр­ни­ка, чи не схо­ва­ла як-не­будь, роз­топ­лю­ючи пiч. Ви­вер­ну­ла кар­ман, вит­ру­си­ла - не­ма. Во­на швид­ко пiш­ла з дво­ру, про­бiг­ла ву­ли­цею до­бiг­ла до своєї ха­ти. У вiк­нах не свi­титься, - вже по­ля­га­ли. Сi­ни не­за­су­не­нi, ха­та теж. Во­на ввiй­шла в ха­ту.

–  Хто там?
– спи­тав­ся спро­сон­ня батько.

–  Я!
– ска­за­ла До­кiя i за­раз же знай­шла на ко­ми­нi сiр­ни­ки та й по­бiг­ла з ха­ти.

–  Куди ти?
– гук­нув батько.

Вона не вiд­мо­ви­ла, ви­бiг­ла з дво­ру, зно­ву про­бiг­ла ву­ли­цею, але не пiш­ла в двiр, де ве­чор­ни­цi, а пе­ре­лiз­ла на го­род i зай­шла зза­ду, щоб нiх­то не ба­чив. Ве­ли­ка по­вiт­ка бу­ла при­роб­ле­на до ха­ти. До­кiя зу­пи­ни­ла­ся пiд нею. Во­на чи­р­к­ну­ла один сiр­ник. Вiн зай­няв­ся i за­раз же по­гас. Сер­ди­то ки­ну­ла во­на йо­го ос­то­ронь i за­па­ли­ла дру­гий. Вiн го­рiв. До­­кiя по­ча­ла пiд­па­лю­ва­ти їм со­ло­му у стрi­сi. Але со­ло­ма бу­ла мок­ра, i сiр­ник зно­ву по­гас. Те са­ме бу­ло з тре­тiм i з че­т­вер­тим. "Нi, тре­ба знай­ти су­хої со­ло­ми. Тут єсть - тут, мо­­же, як теп­ло бу­ло, вiн, прок­ля­тий, з Прiською спав. Ну, те­пер, уже не бу­де спа­ти!"

Вона знай­шла су­хої со­ло­ми, згреб­ла її в куп­ку пiд оче­ре­тя­ною стiн­кою i за­па­ли­ла. Со­ло­ма зат­лi­лась i по­ча­ла го­рi­ти на­реш­тi. "Ось ко­ли зай­ня­ло­ся! Го­ри швид­ше, зай­май­ся! От гар­но! Вiд по­вiт­ки во­гонь на ха­ту. I всi во­ни зго­рять".

I До­кiї зга­да­ла­ся по­же­жа, що во­на ба­чи­ла,- ух, страш­но! Так i тут бу­де. Але там нiх­то не зго­рiв, а тут усi зго­рять… I Санька зго­рить? Санька - ма­ленька дiв­чин­ка, доч­ка дос­вiт­ча­ної ма­те­рi. До­кiя за ос­тан­нiй час ду­же влю­би­ла гар­не дiв­чат­ко, i дiв­чин­ка лю­би­ла її. Але ж i во­на зго­рить… Та­ка гар­на, лас­ка­ва. I До­кiї в'яви­ло­ся все: як ха­та го­рi­ти­ме, як Санька прос­тя­га­ти­ме ру­ки з по­лум'я й кри­ча­ти­ме: "Ря­туй­те! До­кiєчко! ви­тяг­ни ме­не!" Гос­по­ди! За вi­що ж? За вi­що во­на спа­лить її? Це ж грiх! Лю­ди­ну спа­лить жи­ву. Та й не її са­му. Гос­по­ди, мо­же, все се­ло зай­меться! На­що ж це во­на ро­бить?