Шрифт:
– Калинонько, - каже, - моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая!
– каже, а сама плаче…
Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!… Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…
I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:
– I де вона, та каторжна, забiгла?!
Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш - нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини.
Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли? Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi.
Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату.
– Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину!
Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки - ось ще, ще… Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини… Мачуха рубає калину.
Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась.
– Ти чого прибiгла?
– Не займайте моєї калини!… Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися.
– Ах ти ж падло! Геть!
I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом.
– Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!
– Геть, - каторжна!
Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини.
– Геть, каторжна!
Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево…
Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини,- тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася - бог її святий знає, а вмiла багато - i все жалiбнi,- так, мов самi вони в неї з серця лилися:
Он до кого ж би я прихилилася? Прихилилась би я до калиноньки, До калиноньки, до червоної, А калинонька нахиляється, Моє серденько розривається…А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє… I так минали роки…
Минули - iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна - зосталася вона "каторжною", як i була. Нi, була й вiдмiна. Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, - нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.
Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала: