За ре­го­том та за спiр­кою шах­та­рi зов­сiм за­бу­ли, що Па­нько му­сить сiс­ти з їми. Во­ни зир­ну­ли на­низ i по­ба­чи­ли Панька.

–  Стiй!
– згук­нув з усiєї си­ли па­ру­бок.

Цебер спи­нив­ся. Панько все це ба­чив. Вiн од­ра­зу зга­дав, що пат­ро­ни по­за­би­ва­но нег­ли­бо­ко, що гно­ти бу­ли ко­рот­кi. Ви­бух му­сить бу­ти за­раз - ось-ось. Ко­ли це­бер спус­титься, то ка­мiн­ня вда­рить прос­то на то­ва­ри­шiв. Все це вiн зрозу­мiв за од­ну мить.

"Що бог дасть!" - про­май­ну­ло у йо­го в го­ло­вi. I перш нiж то­ва­ри­шi встиг­ли гук­ну­ти, щоб спус­ка­ти, вiн го­лос­но кри­к­нув:

–  Пiднiмай!

Цебер зно­ву смик­ну­ло й вiд­ра­зу ви­нес­ло на­го­ру. Панько по­вер­нув­ся, щоб ки­ну­ти­ся на­бiк у дру­гий хiд­ник. Але са­ме в цю мить iз тем­ря­ви блис­ко­ну­ло яс­ним ог­нем, по­тiм уда­ри­ло, i важ­кий гу­гот стру­со­нув шах­ту. Панько по­чув, як що­сь штовх­ну­ло йо­го в гру­ди й ки­ну­ло вавз­нем. Як дим роз­вi­яв­ся, то­ва­ри­шi ки­ну­лись у шах­ту. Панько ле­жав за­раз же тут, i йо­го гру­ди бу­ли од­нiєю ве­ли­кою кри­ва­вою ра­ною…

1893. I. 17.

с. Олек­сiївка

Я їхав за­лiз­ни­цею, тре­тiм кла­сом i, як зви­чай­но, у ва­го­нi з на­пи­сом: "Для не­ку­ря­щих". Ох, цей на­пис! Раз у раз до­во­диться во­юва­ти­ся з по­до­рож­нi­ми, щоб во­ни справ­дi не ку­ри­ли, - це знає ко­жен, ко­му трап­ля­ло­ся сi­да­ти до та­ких ва­го­нiв, спо­дi­ва­ючи­ся за­хо­ва­ти­ся в них од огид­ної от­ру­ти ди­мом з па­ле­но­го лис­ту. Будь ти ди­ти­ною, каш­ляй вiд тя­ж­­кої хво­ро­би на гру­ди, - все дар­ма: на­пу­ва­ти­муть те­бе тi­єю от­ру­тою, смi­ючи­ся i з твоїх про­хань, i з твоїх про­тес­тiв. Цього ра­зу тра­пи­ло­ся, що в на­шо­му ва­го­нi лю­дей бу­ло ду­же ма­ло i з них ви­явив­ся тiльки один ку­рiй, ви­со­кий лiт­нiй се­ля­нин у куд­ла­тiй ка­пе­лю­сi, з-пiд якої бли­ща­ла па­ра ви­раз­них ро­зум­них очей. Вiн їхав з дво­ма своїми то­ва­ри­ща­ми, i з їх роз­мо­ви я до­вi­дав­ся, що цих трьох дядькiв уже не впер­ше по­си­лає сiльська гро­ма­да до мiс­та кло­по­та­ти­ся за од­ну гро­мадську спра­ву.

Тепер во­ни вер­та­ли­ся до­до­му i бу­ли ве­се­лi: спра­ва кла­ла­ся на доб­ре: от-от уже до­бу­дуть сво­го. Трош­ки глу­зу­ю­чи, при­га­ду­ва­ли со­бi, як сьогод­нi туп­ця­лись у якiй­сь гу­бе­р­нськiй пи­сар­нi та роз­мов­ля­ли з пан­ка­ми. Дядько в ка­пе­лю­­сi ви­тяг тим ча­сом з ки­ше­нi кри­то­го ко­жу­ха ку­рецьке зна­­дiб'я та й по­чав по­важ­но длу­ба­тись у ки­се­ти­нi, до­бу­ва­ючи звiд­ти тю­тюн та на­топ­ту­ючи йо­го в люльку своїми товс­ти­ми ро­бо­чи­ми пальця­ми. Як вiн узяв­ся був до сiр­ни­кiв, я поп­ро­хав йо­го не ку­ри­ти, по­ка­зав­ши на на­пис.

–  Хiба?
– пiд­вiв вiн го­ло­ву i гля­нув за моїм пальцем, чи­та­ючи: "Для не-ку-ря-щих".
– А й справ­дi, що тут не го­диться. Ви­ба­чай­те, не бу­ду: ко­ли тут та­ке пра­во, щоб не ку­ри­ти, то й не ку­ри­ти­му. Бо, звiс­но, пiд яким пра­вом чо­ло­вiк є, то вже то­го пра­ва й слу­хай­ся. От як­би тут не бу­ло цiєї таб­лич­ки, то хоч би ви бу­ли й ду­же ве­ли­кий пан, я вас не пос­лу­хав­ся б i нi­чо­го б ви зо мною не вдi­яли, - ка­зав вiн, по­ма­лу вит­ру­шу­ючи на­зад у ки­сет тю­тюн iз люльки.

–  Тодi б я нi­чо­го вам i не ка­зав, бо й я ко­рив­ся б то­дi то­му пра­ву.

–  Хiба?
– спи­тав­ся вiн, заш­морг­нув­ши зра­зу ки­сет i зно­ву, як i пер­ше, пiд­во­дя­чи го­ло­ву.
– Оце доб­ре, що в вас та­кий нап­ря­мок. А то зви­чай­но так бу­ває, щоб лю­ди пiд пра­во хи­­ли­ли­ся, а пан - нi. Це вже я ви­вi­рив i на оцьому ку­рiй­ст­вi, бо ме­нi бу­ла та­ка при­ти­чи­на.

–  А яка ж са­ме при­ти­чи­на вам бу­ла?
– за­пи­тавсь я, за­цi­ка­вив­шись.

–  То справ­дi при­ти­чи­на!
– зас­мi­яв­ся ста­рий си­вий дiд, то­ва­риш мо­го ку­рiя.

–  Чудасiя!
– до­дав то­неньким го­ло­сом дру­гий то­ва­риш - ху­дий гост­ро­но­сий чо­ло­вi­чок, швид­кий на ру­хи.
– Я б та­ко­го i не вдав, як Да­ни­ло - не вит­ри­мав­ся б. Бо це тре­ба як за­тя­ти­ся, то вже щоб i не зрух­ну­ти­ся iз сво­го.

–  Так, мо­же б, ви й ме­нi роз­ка­за­ли про ва­шу при­году?
– по­п­ро­хав я Да­ни­ла.

–  А та­ки й роз­ка­жи, Да­ни­ле, па­но­вi, роз­ка­жи!
– зад­рi­бо­тiв то­ненько гост­ро­но­сий, крут­нув­шись до Да­ни­ла.
– Во­но чу­д­не, ну й чуд­не!

Данило по­мов­чав трош­ки, всмi­ха­ючи­ся з-пiд ряс­но­го тем­но­го ву­са в не­ве­лич­ку бо­ро­ду, i за­го­мо­нiв:

–  Та що ж там та­ко­го?… От со­бi, зви­чай­но, чо­ло­вiк щось ро­бить, а тим ча­сом то про те, то про се ду­має, мiз­кує. Отак i я… Що так во­но див­но на свi­тi: усi лю­ди, а жит­тя в них не­од­на­ко­ве. От хоч би му­жик - од­но жит­тя, а пан - зов­сiм iн­ше. I ша­на кож­но­му не од­на­ко­ва: за­раз пан увi­хо­дить ку­ди, то ла­кей пiд­бi­гає й кла­няється, i пальто па­но­вi ски­дає, i го­во­рить: "По­жа­луй­те, по­жа­луй­те!" Ще й две­рi шир­шенько про­чи­няє, щоб не за­че­пив­ся, бу­ває, пап; а наш брат­чик, сi­ром'яга, ту­ди ж потк­ни­ся, то за­раз: "Ну ти, мур­ло! Ку­ди пре­ш­ся? За­вер­тай на­зад, му­ги­ря­ко!" I за­раз тiї две­рi, хоч би й навс­тiж зя­ли, то за­чи­нить… Ну, ска­за­ти, ла­кей, то, звiс­но, панська по­мий­ни­ця, - яких по­мий ту­ди влий, та­ки­ми й смер­дi­ти­ме… та­ка вже в нього ду­ша… так же й iн­шi ту­ди ж… Чо­го ж во­но так? Нев­же че­рез гро­шi? Бо в па­на гро­шей ба­га­то: за­раз вiн ла­кеєвi тиць у ру­ку, - вiн йо­му й ко­жу­шин­ку ски­не, i две­рi про­чи­не… Або хоч от на ма­ши­нi: сi­даєш у тре­тiй клас, то там на те­бе кон­дух­тор наг­ри­має, а iно­дi й ме­жи пле­чi наш­тов­хає, а та­кi­сiнський со­бi му­ги­ря­ка, як i наш брат­чик, тiльки що з гуд­зи­ка­ми… А пан за ве­ли­кi гро­шi сi­дає до пер­во­го кла­су, то вже вiн там на кон­дух­то­ра гри­має, а той тiльки все - "як зав­год­но"… Мат-те­рi йо­го ко­вiнька, як же во­но не­доб­ре на свi­тi зроб­ле­но!… Ну, та вже, - дум­ка в ме­не, - не­хай со­бi там хто що хо­че, а вже я доз­наю, як во­но так на свi­тi жи­ти, щоб нiх­то то­бою не пош­тур­ху­вав, а щоб сам со­бi пан був! Їздять па­ни у пер­во­му кла­сi, поїду й я! Бiс йо­го бе­ри, що во­но до­ро­го, от­же я з то­го не зу­бо­жiю. Ха­зяй­ст­веч­ко в ме­не хоч там i не ве­ли­ке, та не зов­сiм i ма­ле, а син у ме­не один, - ро­бо­тя­щий па­руб'яга, - то все во­но йо­му са­мо­му при­па­де… от там хi­ба ще за доч­кою що дам, а бiльше нi­ко­го й не­ма. Отак со­бi на­ду­ма­вi­пи­ся, - це бу­ло цiєї осе­нi, - та й лаш­ту­юсь у до­ро­гу, та й нi­ко­му не хва­люсь. У ме­не в го­ро­дi бу­ло-та­ки й дi­ло до знай­о­мо­го чо­ло­вi­ка. Як прий­шов той день, - удяг доб­ру чу­мар­чи­ну, узяв кар­бо­ван­цiв iз двад­цять гро­шей та й на стан­цiю вже б то йти. А жiн­ка: