– Що ти хотів сказати, Андрійку?

– Нічого, так… Приїду, то скажу. До побачення, мамо.

– Зачекай, Андрійку, – закричала раптом мама, – Іруся до кімнати якраз вбігла. З татом говоритимеш, Ірусю.

Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.

– Привіт, мала, – якомога бадьоріше сказав я.

«Влаштуюся на новому місці – заберу Іринку, – забринів у мене у вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

– Я не мала, – наголосила донька. – Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.

– Ого, – сказав я. – То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.

– Я слухаюся, – запевнила Іринка. – А де мама?

– Пішла в магазин, – несподівано для самого себе випалив я.

– І привезе мені цукерку? – спитала Іринка.

– Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.

– Добре, – пообіцяла донька. – Я побігла, а то мене дід чекає.

– Біжи, – дозволив я. – Чао, Ірусю.

– Я не хочу чаю, – сказала вона. – Я біжу тримати цвяшки.

– Поговорили? – це знову мама. – Отака вона непосида. Ти був спокійніший.

– Авжеж, я був зразковим хлопчиком, – підтвердив я. – До побачення, мамо.

– Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, – попрощалася у відповідь мама.

Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, – подумав я. – До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив мені горло – я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, – коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.

Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову і, коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.

– Боже мій, який ти розхристаний, – сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. – Ти ж геть замерз, Андрію.

– Я не замерз, – спробував я слабко опиратися. – У мене навіть руки теплі, ось попробуй.

– У тебе руки – як дві крижинки, – засміялася Магда. – Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.

– Ти, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?

– Ну що ти? – засміялася знову Магда, і сміх у неї був щасливим. – Що ти, Андрійку, ти дуже мужній, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.

Вона взялася діставати торбинку з цвітом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва її очей, а вона підбігла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; і лише тепер я помітив, що в кімнаті на ліжку сидить ще одна дівчина – спортивного складу, коротко пострижена, і здивувався, що Магда зовсім її не соромиться і з тим же щасливим виглядом метушливо струшує з мене сніг.

Я досі пам’ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.

Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.

За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.

– Я ж вас не ображаю, – сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в’язаним платтячком.

– Маєте рацію, – сказав я і поспішив відійти.

Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.

Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з’явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з’явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.