«Потреба – не річ, до кишені не покладеш», – подумав я.

Думка трохи розвеселила. Мене ще здатні розвеселяти власні думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, і це свідчить, що я не втратив відчуття реальності, лишився самим собою, от лише прикрість заполонює дедалі дужче – і за минуле, і за теперішнє, і за майбутнє, якого, вочевидь, вже немає.

Я так нічого й не сказав. Підіпхався автобус, але він ішов у мікрорайон, а не до вокзалу. Хлопець і дівчина, а за ними й моя невродливиця сіли в цей майже порожній автобус, і незабаром він зник з очей. Я повернувся і пішов назад.

На розі вулиць стояв міліціонер – приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився біля нього.

«Заберіть мене у витверезник, – сказав я йому нахабно весело. – Ні, ліпше, ліпше… куди там у вас забирають за обман сподівань?»

Сказав, звісно, подумки. Навмисності й пози я ніколи не любив.

Сержант теж мовчав. Видно, він умів мовчати. Так ми і стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рація, що висіла під сержантовою правою рукою.

– Зрозуміло, – сказав сержант. – Зрозуміло, товаришу лейтенант. Направляюсь.

Він рушив через вулицю впевненими розмашистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.

– Щось потрібно? – повернув він обличчя.

– Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.

– Дякую, – сказав він. – Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.

– До побачення.

Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там – як уже пощастить.

І тут я побачив, що на вулиці з’явилася машина. Легкова. Коли вона під’їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «ауді». Двері машини відчинилися, і чоловік, що висунувся із салону, сказав:

– Пробачте, вас не треба підвезти?

– Ні, – відповів я здивовано.

Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрічався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі.

Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.

І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, – геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.

– То ви не хочете, щоб я вас підвіз? – спитав чоловік, дуже схожий на мене. – Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».

– Звертатися на «ти»? – Я намагався щось пригадати і не міг. – Пробачте, я таки вас не знаю.

– Донедавна я тебе теж не знав, – сказав мій двійник чи хто там. – Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?

– Братам?

– Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?

– Вибачте, але ні…

– То, може, сядеш до мене у машину?

– Я…

Я не знав, що робити. Хто він – справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів – Михайло і Марко. Ще один брат? За віком – він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?

У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.

– Так, – сказав він. – Зрозуміло. Негайно вирушаю.

Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.

– Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..

Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Уже розтулив рота. Але крику не було.

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.

Насамперед – поснідати.

Нашвидкуруч умившись, я оспустився. Перетнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин уже заходив до найближчої кав’ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.

«Що ж далі? – подумав я. – Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого відділення зв’язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати.

Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар’єром.