– Не розумію, – сказав він. – Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.

– Так воно і е, – сказав я.

Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.

«Цього тобі тільки не вистачало – зчинити бійку», – встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.

Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового зросту й однакової комплекції. Він лише був на років п’ять, а може, й більше, молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.

«Усе повторюється, – подумав я, – невже справді все повторюється? Невже цей молодик – я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»

– Ви, здається, хочете щось запитати? – сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.

– Так, – сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. – Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?

– Так, – сказав він.

– Поздоровляю, – глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. – Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!

– Дякую, – сказав він. – Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.

– І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? – спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. – Чи й маєте вже своє підприємство? Може, банк?

– Яке це має значення?

– Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.

Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.

Той третій мав бути не схожим на обох нас і щось мати від нас обох. Він мав слухати уважно, щоб потім використати почуте, може, навіть засміятися наприкінці розмови абощо, а потім зникнути. Але його майбутнє зникнення мені байдуже, а ось існування – ні.

Тут я відчув, що повітря в кімнаті затхле, що варто буде відчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся і побачив, що кватирка відчинена.

– Якщо ви чогось не досягли, то винні самі, – сказав гість. – Повірте, я ні в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що він стоїть саме на цьому місці. Зрештою, хоч я й не вірю в долю, але… Така жінка, як Магдалена Григорівна, заслуговує бути щасливою.

– І ви все зробите для неї, авжеж?

– Так, і в цьому немає нічого смішного, – запевнив він. – Мені вас шкода, якщо ви не зрозуміли, хто вона така.

– Ви просто безтямно закохані, друже мій, – сказав я. – Так само, як був колись закоханим я. Мені теж хотілося перевернути гори. Потім я зрозумів, що не все залежить від мене.

– Вибачте, – перервав досить неввічливо він, – але це виправдання слабких людей…

– До яких ви не належите? – перервав уже я його. – Ілюзія, молодий чоловіче. Річ тут не в силі чи слабкості.

– Ні, – сказав він. – Ні. А втім, бувайте. Я вас не збираюся ні в чому переконувати.

Він засунув целофановий пакет під пахву, легко схопив сумку в другу руку.

«Був, був уже тут, – подумав я. – А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедія?»

Новий Магдин чоловік обернувся вже коло самих дверей.

– До речі, я сам запропонував Магдалені Григорівні поїхати за речами, – навіщось сказав трохи хрипко.

– Правильно вчинили. Хоча я її теж не бив би…

– Ви взагалі не здатні на це.

Він ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго і хотів запам’ятати моє обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?

Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.

«Помиляєшся, хлопче», – подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.

Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…

Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса вродлива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?