Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?

«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», – подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.

І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.

«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», – сказав би я.

Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..

Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент – виживе воно все-таки чи ні?..

Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?

«Схоже на те», – втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній – чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.

– Ви Андрій Платонович?

Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під’їзду.

Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій сорочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим, чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.

– Я Андрій Платонович.

Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…

– Ходімо, – сказав я, щоб погасити роздратування.

– Дякую, – хлопець явно зніяковів. – Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…

– Речі? – витріщився я на нього.

– Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.

– Магдалени… Григорівни?

– Так.

Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.

Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…

«Ого-го, – подумав я. – Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».

– Ходімо, – я вимовив це якомога спокійніше.

Ми зайшли до під’їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.

Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.

«Здається, цієї весни у нас білили під’їзд, – подумав я, – здається, білили, було це у травні, скоріше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»

Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з’явилася.

Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так – безглуздий і непотрібний.

Ніхто не вийшов. Під’їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.

– Вам погано? – спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.

– Чому ви так вирішили? – різко повернувся я до нього.

– Ви спинилися, – він сказав це начеб вибачливо.

– Я спинився, – сказав я. – А може, ми живемо на третьому поверсі?

Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього дивилися кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене – це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.

«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» – подумав я і рушив.

Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже, моє чекання було марним і єдине, що мені лишалося, – маска байдужості. То ж я так і йшов – поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.

Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.

– Що ж вам наказано забрати? – спитав я.

– Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.

– Беріть, – байдуже сказав я. – Відчиняйте дверці й беріть.

Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.

– Може, ви дістанете?

– Ні, вже, вибачте, – сказав я. – Діставайте, що хочете.

Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню – я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.