Я подивився в тому напрямку, куди йшов, і побачив білу арку центрального міського парку. Не вагаючись і миті, я попрямував до входу. Затримався лише на східцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу і пішов далі. Мене збила думка, що в парку робити мені нема чого.

І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеєю, опинився біля воріт дитячого містечка. Діти бігали між мініатюрними замками, сідали на великого зеленого крокодила, відлитого з цементу, спускалися з гірки-теремка. Я любив приходити сюди з Іринкою, любив бачити її здивування, з яким вона підходила до теремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сиділи кумедні птахи, віддалено схожі на півнів.

«Біжи!»

Я стояв унизу і, розставивши руки, ловив доньку. Іноді вона вхитрялася вивернутися від мене і задоволено сміялася. Коли я помітив це, став навмисне намагатися принести їй задоволення. Але одного разу, ухиляючись від моїх рук, Іринка невдало рвонулася вбік і боляче вдарилася колінцем у борт. Я втішав її і водночас докоряв, а вона й не плакала, тільки міцно закусила губенята.

Ми приходили сюди і втрьох. Якось я уявив Магду на місці Іринки. Маленька Магда з великим бантом спускалася з гірки-теремка…

Я тоді посміхнувся. Коли поглянув на Магду, побачив, що вона теж посміхається. Але погляд її був десь далеко, на вітах тополь. Я перевів туди свій – і нічого не побачив, навіть якоїсь завалящої ворони.

Наші світи були поруч. Тоді моя посмішка погасла, а її ще довго блукала на вустах, мов шукала пристановища чи, може, хотіла злетіти й не змогла.

«Даремно», – кажу я собі тепер.

На алеї кружляє перше жовте листя, хоч до справжньої осені ще тиждень-два. Листків усього кілька, вони маленькі й дрібні. Я простягаю руку, але вітер відносить їх убік.

Звертаю на бокову алею, поволі бреду між рядками тоненьких берізок, потім повертаю ще на одну. Тут нарешті знаходжу лавочку, на якій ніхто не сидить. Моя спина торкається прохолодного дерева. Заплющую очі й намагаюся ні про що не думати.

Думки, однак, самі лізуть до голови.

Тисячі й мільйони людей опинялися в становищі покинутих, їм було боляче. Це якщо кидали кохані. Дружини, яких любили. У мене зовсім не було болю. Не було вже й порожнечі. Десь у глибині пульсувала думка, що нічого, по суті, не втрачено. І раптом я зрозумів – це виправдання. Це моє намагання виправдатися.

Я підвів голову. Алея була довга і прохолодна. У глибині її маячіло кілька людських фігурок, на сусідній лавці сиділи двоє дівчаток і читали книжку. Одна з них подивилася у мій бік, посміхнулася, шепнула щось подружці. Ось вони вже обоє захихотіли.

Я відвернувся, тамуючи знову несподівано виниклу злість. Другий кінець алеї відкривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалині, було ясніше, ніж на цій затемненій алеї.

«Може, мені піти туди?» – подумав я.

Я підвівся і знову сів. Ця алея була таки моєю, вона належала моїм думкам, і навіть дівчата, що знову читали книжку, якби вони знову засміялися, уже мене не роздратували б. Я подумав, що алеї, можливо, саме й не вистачає цих дівчат, які змушували мене думати про них, хоч я не мав ні найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сів поруч дівчат, я сприйняв би його так само, як необхідне доповнення до алеї. Мене знову окутувала байдужість.