— Чому ти не підеш до доброго педикюрника замість клопотатися над своїм мозолем? Ти скоро здобудеш собі зараження крові. Отже, ти знаєш — ти була за дверима. Я стояла біля камінної полиці, висолопивши язика від спраги. Леті Блеклок — біля столу, що під аркою, простягши руку, щоб узяти портсигар. Патрик Симонс пройшов під аркою до меншої вітальні, де господиня дому виставила трунки. Ти згодна?

— Так, так, я все це пам'ятаю.

— Добре, тоді пригадай також, що хтось пішов за Патриком у ту кімнату чи тільки зрушив із місця, щоб піти за ним. Хтось із чоловіків. Лихо тільки в тому, що я не пам'ятаю, чи то був полковник Істербрук, чи Едмунд Светенгем. А ти пам'ятаєш?

— Ні.

— Ти не пам'ятаєш! Але була ще одна людина, яка вийшла до меншої вітальні, — Філіпа Геймс Я це дуже чітко пам'ятаю тому, що пам'ятаю, як звернула увагу на те, яка в неї гарна і рівна спина, і я тоді сказала собі: «Ця дівчина здавалася б дуже гарною на коні». Я дивилася на неї й думала саме про це. Вона пройшла до камінної полиці в іншій кімнаті. Я не знаю, що їй там було треба, бо саме в ту мить світло погасло.

Отже, таким тоді було розташування людей. У дальній вітальні перебувають Патрик Симонс, Філіпа Геймс і або полковник Істербрук, або Едмунд Светенгем — ми не знаємо, хто з них двох. А зараз, Мерґатройд, будь уважною. Найімовірніше, це зробив один із тих трьох. Якщо котрийсь із присутніх у вітальні захотів вийти в ті далекі двері, він би, природно, доклав усіх зусиль, щоб бути у зручному місці, коли погасне світло. Тому, згідно з моїм припущенням, за всією ймовірністю, то був один із тих трьох. І в цьому випадку, Мерґатройд, ти нічим не зможеш допомогти!

Міс Мерґатройд радісно всміхнулася.

— З другого боку, — провадила Гінчкліф, — існує можливість, що то був не один із тих трьох. І ось тут твоя роль стає вирішальною, Мерґатройд!

— Але звідки я можу знати нехай там що?

— Бо, як я сказала раніше, якщо не знаєш ти, то й ніхто не знає.

— Але я справді не знаю! Я нічого не могла бачити!

— Ой ні, ти могла! Ти єдина людина, яка могла бачити. Бо ти стояла за дверима. Ти могла дивитися на ліхтар, бо двері були між тобою й ним. Ти була обернута обличчям в інший бік, у той самий, куди вказував ліхтар. Решта людей були засліплені. Але ти не була засліплена.

— Ні, ні, мабуть, не була, але я нічого не бачила, пучок світла від ліхтаря ковзав у всі боки, туди й сюди…

— І що він тобі показував? Він зупинявся на обличчях, чи не так? І на столах? І на стільцях?

— Так… так… він зупинявся… Міс Баннер із широко роззявленим ротом, очі в неї вибалушені й моргають…

— Ось це нам і треба! — Іїнчкліф зітхнула з полегкістю. — Труднощі полягають у тому, щоб скористатися з твоєї сірої речовини. Розповідай далі!

— Але я нічого більше не бачила, справді, не бачила.

— Ти хочеш сказати, ти бачила порожню кімнату? Ніхто ніде не стояв? Ніхто ніде не сидів?

— Ні, звичайно ж, ні. Міс Баннер стояла з роззявленим ротом, а місіс Гармон сиділа на підлокітнику крісла. Вона міцно заплющила очі, а пальці стисла в кулаки й затулила ними обличчя — як дитина.

— Дуже добре, ти описала мені місіс Гармон і міс Баннер. Невже ти досі не розумієш, до чого я тебе веду? Головна проблема в тому, що я не хочу вкладати думки в твою голову. Та коли ми вилучимо все, що ти бачила, ми можемо перейти до дуже важливого пункту: а чи було щось таке, чого ти не бачила?. Ти мене зрозуміла? Поруч зі столами, стільцями, хризантемами та всякою всячиною були також різні люди: Джулія Симонс, місіс Светенгем, місіс Істербрук — або полковник Істербрук, або Едмунд Светенгем — Банч Гармон і Дора Баннер. Переглянь їх усіх. А зараз думай, Мерґатройд, думай, чи не пригадаєш когось із тих людей, кого точно там не було?

Міс Мерґатройд трохи підстрибнула, коли гілка вдарила знадвору в шибку вікна. Вона заплющила очі і стала мурмотіти сама до себе:

— Квіти… на столі… велике крісло… пучок світла від ліхтаря дійшов ще тільки до тебе, Гінч… місіс Гармон, так…

Телефон лунко задзвонив. Міс Гінчкліф підійшла до нього.

— Я вас слухаю? Станція?

Слухняна міс Мерґатройд, із заплющеними очима, намагалася оживити ніч 29 жовтня. Ліхтар повільно обертається… гурт людей… вікна… канапа… Дора Баннер… стіна… стіл, а на ньому лампа… арка… несподіваний плювок револьвера…

— … але ж це дивовижно! — сказала міс Мерґатройд.

— Що? — розлютовано кричала Гінчкліф у телефонну слухавку. — Він там від самого ранку? З якого часу? Будьте ви прокляті, і ви телефонуєте мені тільки тепер? Я звернуся в Товариство захисту тварин зі скаргою на вас. Недогляд? І вам більш немає чого сказати?

Вона брязнула слухавкою.

— Знайшовся собака, — сказала вона. — Рудий сетер. Сидить на станції від самого ранку — від восьмої години. Без краплі води. І ті йолопи тільки тепер зателефонували мені. Я негайно його заберу.

Вона вибігла з кімнати. Міс Мерґатройд тонким голосом закричала їй навздогін.

— Але послухай, Гінч, я скажу тобі дивовижну річ!.. Я не розумію, як це могло…

Міс Гінчкліф вибігла у двері й помчала до сараю, який правив за гараж.

— Ми поговоримо, коли я повернуся, — крикнула вона. — Я не можу чекати, щоб забрати тебе із собою. У тебе на ногах, як завжди, хатні капці.

Вона натисла на стартер автомобіля й одним ривком вивела його з гаража. Міс Мерґатройд спритно відстрибнула вбік.