Шрифт:
— Ви дещо знаєте про це, чи не так? — запитала міс Гінчкліф, підіймаючи слухавку й набираючи номер.
Вона зробила коротке повідомлення й повісила слухавку.
— Вони будуть тут через кілька хвилин… Так, я чула, ви брали участь у таких справах раніше… Здається, Едмунд Светенгем сказав мені це… Ви хочете знати, що ми тут робили, Мерґатройд і я?
І вона лаконічно розповіла про розмову, яка відбулася між ними, перед тим як вона поїхала до станції.
— Вона покликала мене, ви знаєте, коли я вже поїхала… Тому я й знаю, що йдеться про жінку, а не чоловіка… Якби я так не поспішала — якби я лиш вислухала її! Та клята собака зачекала б ще чверть години, нічого б із нею не сталося.
— Не звинувачуйте себе, моя люба. З цього немає користі. Ви не могли передбачити.
— Ні, я не могла… Щось стукнуло в шибку вікна, я пам’ятаю. Можливо, вона була там, зовні… тоді, звичайно, вона підійшла зовсім близько й усе чула… адже ми з Мерґатройд, можна сказати, кричали, мов несамовиті… Вона чула… Вона все чула…
— Ви досі мені не сказали, що сказала вам ваша подруга…
— Лиш одне речення: «Там її не було!» Вона помовчала.
— Тепер ви розумієте? Були лише три жінки, яких ми не виключили. Місіс Светенгем, місіс Істербрук, Джулія Симонс. І одна з цих трьох не була там… Вона не була там, у вітальні, бо прослизнула крізь інші двері й була в холі.
— Атож, — сказала міс Марпл. — Я розумію.
— Це одна з тих трьох. Я не знаю, котра. Але я довідаюся!
— Пробачте мені, — сказала міс Марпл. — Але чи вона — я маю на увазі міс Мерґатройд — сказала це точно так, як ви мені передали?
— Тобто як це точно так, як я передала?
— О, моя люба, як мені вам пояснити? Ви сказали це так. Там її не було. Майже з однаковим наголосом на кожному слові. Розумієте, ви можете це сказати принаймні двома способами. Ви можете сказати: «Її там не було». Тобто підтверджуючи вже висловлену підозру. Або ви можете сказати (дуже схоже на те, як ви сказали тепер): «Там її не було», зробивши очевидний наголос на слові там.
— Я не знаю. — Міс Гінчкліф похитала головою. — Я не пам'ятаю… Як я можу пам'ятати? Я думаю, атож, я думаю, вона сказала: «Її там не було». Це досить природно, як мені здається. Але, власне кажучи, я не знаю. А яка різниця?
— Думаю, різниця є, — замислено сказала міс Марпл. — І вона вказує на дещо, не дуже ясно, але вказує. Атож, різниця вельми помітна.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
МІС МАРПЛ ЗНИКЛА
Листоноша, на превелике своє невдоволення, віднедавна одержав розпорядження розносити листи в Чипінґ-Клеґорні не тільки вранці, а й пополудні.
Цього конкретного полудня він залишив три листи в «Літл-Педоксі» за десять хвилин до п'ятої..
Один був адресований Філіпі Геймс і написаний школярським почерком; два інші — міс Блеклок. Вона розпечатала їх, коли вона й Філіпа сиділи за чайним столом. Рясна злива дозволила Філіпі покинути «Даяс-Хол» сьогодні раніше, бо після того як вона позачиняла теплиці, робити їй більш не було чого.
Міс Блеклок розірвала першого конверта, у якому був рахунок за ремонт кухонного бойлера. Вона сердито пирхнула:
— Ціни Даймонда абсурдні — цілком абсурдні. Проте я не маю підстав сподіватися, що хтось узяв би менше.
Вона відкрила другого листа, написаного незнайомим їй почерком:
Дорога тітонько Леті
Сподіваюся, ви не проти, якщо я приїду до вас у четвер? Я написала Патрикові два дні тому, але він не відповів. Тому я гадаю, ми про все домовилися. Мати збирається приїхати до Англії наступного місяця й сподівається тоді зустрітися з вами.
Мій поїзд прибуває в Чипінґ-Клеґорн о чверть на сьому вечора. Вам це зручно?
Щиро ваша Джулія Симонс.
Міс Блеклок спершу прочитала цього листа з чистим подивом, а потім із похмурим нерозумінням. Вона подивилася на Філіпу, яка всміхалася над листом сина.
— Джулія і Патрик уже повернулися, ти не знаєш?
Філіпа підвела очі.
— Атож, вони прийшли відразу після мене. Зараз вони, певно, перевдягаються. Вимокли під дощем.
— Можу я попросити тебе покликати їх?
— Звичайно.
— Стривай хвилину, я хочу, щоб ти це прочитала.
Вона простягла Філіпі листа, якого одержала. Філіпа прочитала й спохмурніла.
— Я не розумію…
— Так само не розумію і я… Гадаю, я маю право на пояснення. Поклич Патрика та Джулію, Філіпо.
Філіпа гукнула, стоячи внизу сходів.
— Патрику! Джуліє! Міс Блеклок хоче вас бачити.
Патрик збіг униз сходами й увійшов до кімнати.
— Не йди, Філіпо, — сказала міс Блеклок.
— Привіт, тітко Леті, — весело сказав Патрик. — Я вам потрібен?
— Так потрібен. Можливо, ти поясниш мені це?
На обличчі Патрика з'явився вираз майже комічної розгубленості, коли він читав листа.