Вірі галасував і скімлив крізь кілька шарів свого шарфа, присланого з дому. Він щось белькотів про жертви, принесені заради Біллі. Розводився про святобливість і героїзм «трьох мушкетерів», в найяскравіших барвах змальовував їхні чесноту й великодушність, ту безсмертну славу, якою вони вкрили себе, і ті неоціненні послуги, які вони зробили християнству.

Вірі гадав, що ця мужня військова одиниця розвалилася виключно через Біллі, і той мав за це заплатити. Вірі зацідив йому кулаком у щелепу і звалив на покриту снігом кригу річечки. Біллі впав навкарачки, а Вірі дав копняка під ребра й перевернув його на бік. Біллі силкувався скрутитися в клубок.

— Таким, як ти, в армії не місце! — виголосив Вірі.

У Біллі мимохіть вихопились якісь судомні звуки, дуже подібні до сміху.

— Тобі ще смішки, ге? — здивувався Вірі.

Він обійшов Біллі ззаду. Куртка, верхня й спідня сорочки у Біллі під час цієї шарпанини задерлись мало не до пліч, спина оголилася. За кілька дюймів від солдатських чобіт Вірі випиналися жалюгідпі хребці Біллі.

Вірі одвів праву ногу назад, цілячись у спинний хребет, у ту трубку, по якій проходило багато таких важливих для Біллі дротиків. Вірі намірявся перебити цю трубку.

Але в цю мить він завважив, що в нього є глядачі. З високого берега па річище дивились п’ятеро німецьких солдатів з собакою-шукачем на новідку. В голубих очах солдатів прозирала суто цивільна допитливість: чому це один америкаисць хоче порішити іншого так далеко від батьківщини і чому жертва сміється?

3

Німці з собакою здійснювали військову операцію, назва якої не потребує пояснень. Подібні акції рідко описуються в подробицях, але сама її назва в газеті чи в історичному дослідженні викликає у багатьох прихильників війни своєрідне сексуальне задоволення. В уяві таких любителів бойовиськ це напрочуд спокійна любовна гра після оргазму перемоги. Називається вона — прочісування.

Собака, що гавкіт її лунав так люто серед зимових просторів, була німецькою вівчаркою-сукою. Вона вся тремтіла, підібгавши хвоста під ноги. Цього ранку її взяли на часину у фермера. Вона ще ніколи не воювала. Не мала й уявлення, на кого її нацькують. Звали її Принцесою.

Двоє німців були майже підлітки. Двоє інших — старигани, слиняві й беззубі, як коропи. Це були запасники, що їх абияк озброїли і обмундирували, знявши форму з недавно вбитих стройових солдатів. Бува й таке. Вони були селяни з-за поблизької прикордонної смуги.

Командиром їхнім був середнього віку капрал — з червоними очима, худорлявий, цупкий, як пересохле м’ясо, зневірений у війні. Він був чотири рази поранений — щоразу, підлатавши, його знову кидали на фронт. З нього був добрий солдат, але при нагоді він був ладен будь-кому здатися. Його криві ноги були взуті в золотаві кавалерійські чоботи, які він стягнув на російському фронті з мертвого угорського полковника. Бува й таке.

Ці чоботи — то було майже все, що він мав на цьому світі. Вони були його домівкою. Справжній анекдот: одного разу якийсь новобранець усе приглядався, як він натирає ці золотаві чоботи. Капрал підсунув чобота йому під ніс і сказав: «Коли добре придивишся, то побачиш Адама і Єву».

Біллі Пілігрим не чув цього анекдота. Але лежачи на чорній кризі, він втупився в полиск каприлових чобіт і побачив в їхній золотавій глибині Адама і Єву. Голих-голісіньких. Вони були такі невинні, такі беззахисні і так силкувалися пристойно поводитись. Біллі Пілігрим любив їх.

Поруч із золотавими чобітьми стояла пара ніг у якомусь дранті. Це дрантя було перев’язане навхрест ганчір’яними шворками, на яких трималися дерев’яні черевики. Біллі глянув на їх власника: то був білявий ангел, п’ятнадцятирічний хлопчина.

Хлопчина був гарний, як Єва.

Цей молодий хлопчина, гермафродит небесний, допоміг Біллі звестись на ноги. Підійшли й решта німців, обтрусили з Біллі сніг і обшукали, чи нема при ньому зброї. Ніякої зброї не виявилось. Найнебезпечніше, що у нього знайшли, то це дводюймовий огризок олівця.

Здалеку пролунали два спокійні постріли. Стріляли з німецьких гвинтівок. Так було розстріляно двох розвідників, які покинули Біллі й Вірі. Вони лежали в засідці, коли ззаду до них підійшли німці й застрелили. Тепер вони помирали на снігу, нічого не відчуваючи, і сніг під ними ставав малиновим. Бува й таке. Отже, Роланд Вірі лишився останнім з «трьох мушкетерів».

Вірі, що стояв з вибалушеними від страху очима, теж роззброювали. Його пістолет капрал віддав вродливому хлопчині. Капрал прийшов у захват від лютого ножа Вірі і сказав по-німецькому, що Вірі, певно, залюбки проштрикнув би цим ножем його, роздер йому обличчя гостряками кастета, розтяв йому живота чи горло. Капрал не знав англійської мови, а Біллі й Вірі не розуміли німецької.

— Гарненька в тебе цяцька,— сказав капрал, звертаючись до Вірі, і передав ножа одному зі стариганів.— Хіба ж не ладна, га?