Другий каліка дзвонив через вулицю напроти. Той стояв на милицях. У нього була тільки одна нога. Він був такий затиснений між милицями, що плечі затуляли йому вуха.

Біллі знав, чим займаються двоє калік: вони вициганюють передплату на журнали, яких ніхто не збирався видавати. Люди, співчуваючи калікам, платять гроші. Біллі чув про це ошуканство тижнів зо два тому в Клубі левів від одного добродія з Бюро сприяння підприємству. Той добродій заявив, що коли хто де побачить калік за роботою, то повинен негайно викликати поліцію.

Біллі глянув уздовж вулиці й побачив за півквартала далі новенький б’юїк «рів’єра». У машині сидів якийсь чоловік. Біллі здогадався, що він і найняв калік. Біллі все плакав, дивлячись на калік та на їхнього хазяїна. А дзвінок на парадних дверях дзеленькотів мов скажений.

Біллі заплющив очі й розплющив їх знову. Він не плакав, але тепер знову опинився в Люксембурзі, в колоні разом з багатьма іншими полоненими. Від зимового вітру на очах виступали сльози.

Відколи Біллі штовхнули в кущі для того, щоб сфотографувати його, він бачив вогні святого Ельма, таке собі електричне сяйво над головами своїх товаришів і конвоїрів. Сяйво стояло також над коронами дерев і над дахами люксембурзьких будинків. Це було прегарно.

Біллі простував, заклавши руки за голову, як і інші американці. Він весь час накульгував — угору-вниз, угору-вниз. Раз він знову мимохіть налетів на Роланда Вірі.

— Перепрошую,— сказав Біллі.

Очі того теж сльозилися. Вірі плакав через пекучий біль у ногах. Дерев’яні ступаки робили з його ніг кривавий пудинг.

На кожному перехресті до групи Біллі приєднувалися все нові американці, з руками, закладеними за голову, огорнуту сяйвом. Біллі усміхався їм усім. Вони йшли з гори в долину, як ото тече вода, і зрештою влилися в головне шосе. Долиною пливла ціла Міссісіпі зганьблених американців. Десятки тисяч їх сунули на схід, заклавши руки за голови. Вони зітхали й стогнали.

Біллі та його група влилися в цю ріку приниження. Надвечір з-за хмар виглянуло сонце. Не вся дорога дісталася американцям, бо в протилежному напрямку, на захід, машини везли нею на фронт німецькі резерви. Солдати були люті, обвітрені, зарослі. Зуби їхні скидалися на клавіші фортепіано.

Вони були обвішані автоматними патронташами, палили сигари й жлуктили спиртне. По-вовчому пожадливо наминали ковбасу, а зроговілими долонями поплескували ручні гранати.

Один солдат у чорній уніформі влаштовував собі п’яницький бенкет, зухвало розвалившись на башті танка. Він плював в американців. Попавши плювком на плече Роланду Вірі, він за одним заходом забезпечив його слиною, кров’янкою, тютюновим соком і шнапсом.

Все цієї надвечірньої пори вражало Біллі. Так багато можна було побачити — бетонні надовби, ніби драконові зуби, різні знаряддя для вбивств, мерців з босими посинілими ногами. Бува й таке.

Накульгуючи вгору-вниз, вгору-вниз, Біллі лагідно поглянув на ясно-зелений селянський будинок, поцяткований кулеметними чергами. В перехняблених дверях стояв німецький полковник. З ним була нафарбована хвойда.

Біллі наштовхнувся на плече Вірі, і той, схлипуючи, прокричав:

— Не налазь! Не налазь!

Вони піднімалися пологим схилом. Коли досягли вершини пагорба, Люксембург уже лишився позаду. Вони опинились у Німеччині.

На кордоні стояла кінокамера, щоб увічнити таку нечувану перемогу. Коли проходили Біллі й Вірі, на камеру спиралося двоє цивільних у ведмежих шубах. Плівка у них давно скінчилася.

Один з них на мить навів камеру на Біллі, а тоді одвернув убік; вдалині курилось маленьке пасмо диму. Там ішов бій, помирали люди. Бува й таке.

Потім зайшло сонце, і Біллі докульгав до залізниці. На коліях стояли нескінченні ряди телятників. У них прибули на фронт резерви. А тепер мали одвезти полонених у глиб Німеччини.

Несамовито метляли прожекторні промені.

Німці розподіляли полонених відповідно до звань. Сержантів до сержантів, майорів до майорів і так далі. Цілий гурт полковників зупинився коло Біллі. Один з них мав двостороннє запалення легенів. Його била лихоманка, земля пливла йому перед очима. Залізнична колія то підносилась угору, то опадала перед полковником, і він силкувався встояти на ногах, втупивши погляд у Біллі.

Полковник довго кашляв, а тоді спитав Біллі:

— Ти не з моїх хлопців?

Цей полковник втратив увесь свій полк, майже чотири з половиною тисячі чоловік — більшість із них майже діти. Біллі не відповів на безглузде запитання.

— З якої ти частини? — запитав полковник.

І все кашляв, кашляв. При кожному вдихові легені його шурхотіли, немов цигарковий папір.

Біллі не міг пригадати, з якої він частини.

— Не з чотириста п’ятдесят першого?

— Чотириста п’ятдесят першого чого? — перепитав Біллі.

Запала мовчанка.

— Піхотного полку,— нарешті спромігся на слово полковник.