— А-а,— протяг Біллі Пілігрим.

Знову запала довга мовчанка. Полковник умирав просто на очах, осідаючи там, де й стояв. І раптом він хрипкувато закричав:

— Це я, хлопці! Я, Шалений Боб! — Він усе життя хотів, щоб солдати називали його: «Шалений Боб».

Жоден з тих, хто міг чути ці слова, не був насправді з його полку, окрім Роланда Вірі, але той не слухав полковника. У нього був свій клопіт — пекучий біль у ногах.

А полковникові ввижалося, ніби це він востаннє промовляє до свого улюбленого війська, і він казав солдатам, що їм нічого соромитися, бо онде скільки в полі забитих німців, які молили бога не зводити їх з чотириста п’ятдесят першим. Він пообіцяв, що після війни збере весь свій полк у рідному містечку Коді, штат Вайомінг. І пообіцяв засмажити цілих телят на рожні.

І весь цей час не відводив пильного погляду від Біллі. Від його мови в голові бідолашного Біллі аж гуло.

— Нехай господь вас не покине, хлопці! — сказав він, і ці слова віддалися луною в голові Біллі. А тоді додав: — Якщо вам випаде побувати в Коді, штат Вайомінг, ви тільки спитайте Шаленого Боба!

Я був там. Був там і мій товариш з війни Бернард В. О’Гар.

Біллі Пілігрима заштовхали в товарний вагон разом з багатьма іншими рядовими. Його й Роланда Вірі розлучили. Вірі опинився в іншому вагоні того самого товарняка.

По кутках вагонів під дахом були вузенькі вентиляційні віконця. Біллі став під одним з них, а коли юрба почала налягати, виліз трохи вище на укісний брус, щоб було більше місця. Завдяки цьому його очі опинилися нарівні з віконечком, і він міг бачити сусідній поїзд ярдів за десять збоку.

Німці голубою крейдою писали на вагонах число осіб у кожному, їхнє звання, національність, дату завантаження. Інші німці закріпляли на дверях засуви дротом, цвяхами й усяким залізяччям. Біллі чути було, як писали й на його вагоні, але хто, він не міг бачити.

Більшість солдатів у вагоні Біллі були молоді хлопці, мало не підлітки. Однак у куток поруч забрався колишній волоцюга років сорока.

— Я бував і голодніший, ніж зараз,— мовив волоцюга Біллі.— І бачив куди гірші місця, ніж оце. Тут не так уже й кепсько.

Чоловік з вагона напроти гукнув у віконечко, що в них тільки-но помер один. Бува й таке. Четверо конвоїрів почули його. Новина їх анітрохи не схвилювала.

— Я, я,— сонно закивав один головою.— Я, я.

Конвоїри й не збиралися забирати небіжчика. Натомість вони відчинили сусідній вагон, і Біллі Пілігрима аж зачарувало побачене. То був наче рай. Горіли свічки, на ліжках чисті подушки й укривала. На залізній пічці парував кавник. Стояв там стіл, а на ньому пляшка вина, буханець хліба й ковбаса. І ще були чотири тарілки супу.

На стінах висіли зображення замків, озер та гарних дівчат. То був дім на колесах залізничного конвою, людей, робота яких полягала в довічній охороні транспортованих вантажів. Четверо конвоїрів забралися всередину й зачинили двері.

Згодом вони вийшли, покурюючи сигарети й вдоволено розмовляючи тихішою й лагідною німецькою мовою. Один з них помітив Біллі у віконечку й доброзичливо погрозив йому пальцем — мовляв, шануйся, хлопче.

Американці у вагоні напроти знову гукнули конвоїрам, що в них померлий. Ті витягли зі свого затишного вагона ноші, відімкнули вагон з небіжчиком і ввійшли всередину. В тому вагоні було зовсім не тісно. Там було тільки шість живих полковників — і один неживий.

Німці винесли труп. Небіжчиком виявився Шалений Боб. Бува й таке.

Вночі деякі паровози почали обмінюватись гудками, а тоді рушати. Паровоз і останній вагон кожного ешелону були позначені смугастими оранжево-чорними прапорцями, щоб ворожа авіація бачила, що поїзд везе полонених і, отже, не підлягає бомбардуванню.

Війна добігала кінця. Паровози почали рушати на схід в останні дні грудня, а війна мала скінчитись у травні. Всі німецькі табори були переповнені, не було ні їжі, щоб полонених годувати, ні палива, щоб їх обігрівати. А нові бранці прибували й прибували.

Ешелон Біллі, найдовший з усіх, стояв ще два дні.

— Тут не так і погано,—звернувся другого дня волоцюга до Біллі.— Тут зовсім нічого.

Біллі виглянув у віконце. Колії порожнювали, якщо не рахувати на бічній вітці оддалік санітарного поїзда з червоним хрестом. Санітарний паровоз дав гудок. Паровоз ешелону Біллі відповів йому. Вони ніби повітались один з одним.

Хоч ешелон Біллі довго не вирушав, вагони лишалися наглухо замкнуті. Нікому не дозволялося зійти, поки ешелон не прибуде до пункту призначення. Для конвоїрів, що походжали взад-вперед, ешелон став цільним організмом, який їв, пив, виділяв екскременти й сечу через віконця. Через ті ж віконця він розмовляв, а іноді й здіймав крик. Усередину йшли вода, чорний хліб, ковбаса й сир, а назовні — кал, сеча і мова.

Людські істоти у вагонах випорожнялися в сталеві каски, передавали їх тим, хто ближче до віконець, і ті вже виливали вміст. Біллі був за виливача. Крім того, людські істоти передавали казанки, що їх конвоїри наповнювали водою. Коли надходила їжа, людські істоти ставали тихі, довірливі й прекрасні. їжу ділили на всіх.

Людські істоти у вагонах стояли й лежали по черзі. Ноги тих, що стояли, були наче стовпи, вбиті в теплу, ворухку, смердючу й зітхаючу землю. Та дивна земля складалася з мозаїки сплячих людських тіл, притулених одне до одного, як ложки в коробці.