своїх паперів зараз потрібний, – будуть московітами

використані сповна. Ось які віршики друкував їхній

«Почаївський Листок»:

Мазепинець раз упився

І в калюжу поточився,

Там, де свині хребти мили,

А жиди сміття носили.

Отець Павло передав видрукуваних під копірку кілька

примірників того вірша:

– Хай уже українських політиків мулом обкидають,

але ж так само вони чинять з митцями, славою нашого

народу.

У Києві на риночку

Вже Петрицький ходить,

Позолочену булаву

В руках своїх носить.

Кость Левицький дає розказ,

Старух все те пише,

А Колесса знов під тином

Тяжко-важко дише.

Покликали вони раду,

Почали гадати,

Як би з неньки-України

Кацапів прогнати.

Іван КОРСАК76

– Росіяни хай собі живуть, а кацапа-шовініста,

непрошеного приблуду на цю землю, справді гнати у

шию, – засміявся Степан Скрипник, не стримавшись

і перебивши монотонне декламування отця Пащевського.

– З цією вельми художньою творчістю все зрозуміло,

– Іван Власовський відразу перейшов на діловий тон.

– Незрозуміло тільки, яку лінію нам зайняти: бойкотувати

наміри шовіністів, що й під польською владою не

облишають свого, чи навпаки, використати для нашої

справи?

– Треба скористатися, – як відрубав кожне слово, не

загаявся Скрипник.

– А ще добре було б через «Просвіту», – зашелестів

паперами, згортаючи їх, Пащевський, – через наші товариства,

кооперативні спілки закликати прийти українську

молодь…

Людське море 10 вересня 1933 року заполонило Почаївську

лавру, те море все поповнювали ріки прочан з

міст і сіл всенького краю – в день преподобного Іова тут

зібралося тисяч двадцять народу помолитися і послухати

Слово Боже, а ще нагадати про своє право на церкву,

на молитву на рідній землі рідною мовою, незалежно

від того, якого пришельця сьогодні тут тимчасова влада,

пришельця зі сходу чи з заходу. По завершенні богослужб,

урочистої академії в честь ювілею митрополита,

сам митрополит з єпископами, в супроводі духовенства

направилися з Успенського собору вниз, до архієрейського

дому.

І раптом на дзвіниці усі вгледіли кількаметровий

жовто-блакитний прапор – в ту ж мить трусонуло повітря

кількаразове і потужне «Слава!» «Слава!» Молодь,

що стояла вздовж алеї, якою рухалося духовенство,

77

здійняла над головами приховані транспаранти і прапори.

Роззиралися насторожено владики, кому ця земля

не стала рідною, з втіхою вчитувалися у гасла ті, чиї

прагнення однозвучні з думками отих хлопців і дівчат,

що тримали плакати і транспаранти: «За українську

богослужбову мову!» «Геть русифікаторів в Церкві!»

«Українському народові – український єпископат!»

І ось вже на посольському віче, грандіозній маніфестації

по закінченні богослужб, линуть над головами тисяч

такі зрозумілі й близькі слова знаних і шанованих

в краї людей.

– Українському народові в православній церкві у

Польщі чиниться кривда й зневага, – говорить посол

сейму Бура.

– Московське, вороже нашому народові, керівництво

панує, як і раніше, в усіх церковних інституціях та

митрополичій пресі, – дивиться на обличчя прочан посол

Скрипник і бачить лиш згоду і розуміння.

– Потрібен свій, український єпископат, для якого

душа прихожанина не буде загадкою, – сенатор Гловацький

серед моря прочан впізнає немало знайомих

і земляків.

Вже по тому, як розійшлися зусібіч прочани дорогами

поміж полів, де картоплі докопували і стелився

від паленого сухого зілля той особливо щемкий осінній

дим, вже по тому, як пішли прочани, стали недруги у