на стелю, наче саме там були виписані завершальні

Іван КОРСАК38

фрази їх розмови. – Зле слово ворога – істинна похвала

справжньому християнинові.

– Досить уже ворогів повишукували в російській

церкві, де московський цезаропапізм закінчився закономірно

богоборством і невіглаським безвір’ям, – отець

Павло повільно вставав, даючи знак про закінчення розмови.

– Ми ж будемо молитися за всіх християн, за всіх

сущих на цій землі.

Так знову на мить зійшлися життєві шляхи Пащевського

і Смарагда, і побігли вони далі в роки поміж полями,

перелісками і лісами під змученим небом, під яким

ще довго пливти чорним димам воєнного лихоліття.

5

Тoй самий френч був на міністрові, в якому бачив

його отець Павло останній раз при зустрічі у Кам’янціПодільському,

хіба тільки трішки лацкани того френча

на нагрудних кишенях чи то витерлися, чи вицвіли. Стіл

у міністра геть завалений рівними стосами книг і він визирав

із-за них, немов з-за паркана.

– Ви в Каліші й Тарнові уже старожил, а я тільки ось

прикидаю собі програму… Як ви тут, як військо, душпастирі?

– Після вітань, обіймів та звичних розпитувань про

дорогу міністр ісповідань уряду УНР Іван Огієнко перейшов

до справи.

Професор Огієнко з одною валізою в руці, з дружиною

й дітьми вчора тільки поселився в дешевенькому

готелі «Брістоль», в шостому номері, то ж природно

його цікавило все й одразу – отець Павло Пащевський в

табори інтернованих прибув разом з армією. А Огієнка

Симон Петлюра, по від’їзді Директорії УНР з Кам’янця,

залишив головуповноваженим уряду з найкоротшою,

39

певне, в історії директивою: «Бережіть Україну, як можете

».

Отець Павло справді встиг побувати в куренях, полках

та бригадах і мав уже вироблене враження, як почуває

армія після поразки, якої могло і не статися: було військо,

був дух у вояків, але не було набоїв. Як Пілат, вмили руки

західні держави від української справи, – вмили й навіть

не витерли… Повільно, та все ж відходить вояцтво від

тих днів з безкінечними атаками, гарматними стрілами і

кулеметними чергами і, на подив, попри лихо і злигодню,

не вигубило віри в своє, як у добре вимурованій сільській

печі, коли вигас вогонь, але тепло ще дише.

– А як православ’я тутешнє, що на думці в душпастирів,

особливо поза армією? – нове запитання міністр

раз по разу не втомлювався перекидати через свій книжковий

частокіл.

Якби ж то була однозначна відповідь у отця Пащевського…

Зустрічався з такими він, як пам’ятний архімандрит

Смарагд, що при одній згадці про богослужіння

українською мовою шипітиме і шкварчатиме, мов хто

з кухлика на розпечений черінь воду хлюпнув, а злі іскри

з очей летітимуть, як від точила. Куди рідше траплялись

такі, як Олександр Іноземцев, сибіряк, аж із тобольського

краю. Він якось відчув душу тутешнього парафіянина,

служить тільки Богові й людям – то про нього розказуватиме

молодий священик, що по висвяті їхатиме у

свою парафію.

– Тебе покликав народ, – передавав священик слова

наставлення Іноземцева. – Покликав для праці на

ниві Його, на добро твого многостраждального народу.

Не жалій себе. Дай все для нього. Я горджуся вами,

молодими священиками-патріотами. Я дякую Господеві,

що він посилає вас… Ми повинні разом створити

Іван КОРСАК40

Запорізьку Січ, ви, як пишеться, на паланках, а я в центрі

Січі. Чести української не продавай за шмат, як ви

кажете, панської ковбаси. Будь гордий з того, чим ти є.

Люблю вас, молодих і сильних духом та багатих любов’ю

до своєї Батьківщини, до своєї землі. З Богом у путь, на