Іван КОРСАК80

можливо, остерігаючись спротиву російськомовної громади.

– Ми поставимо хрест у такому разі на всій попередній

роботі, – Іван Власовський, що ввійшов у комісію по

скликанню церковного Собору, достеменно знав всі обставини

духовного життя в краї.

– Тільки єдинодушіє, – ніщо, видавалося, не здатне

було зрушити митрополита з облюбованої ним точки

зору: невдоволений, навіть колючий погляд з-під брів

був незмінною і промовистою відповіддю.

– Владико, у нас серед вірних – сімдесят відсотків

українців, – спробував отець Павло переконувати цифрами.

– Двадцять вісім відсотків становлять білоруси,

і тільки решту два – поляки, росіяни, литовці, чехи.

«Єдинодушіє» означатиме диктат мізерної меншості над

українськими та білоруськими громадами.

– Я від свого не відступлюся, – твердішав митрополичин

голос.

Ніхто, звісно, не міг зазирнути, мов через віконце,

в душу владики: чи то було його переконанням, чи звичайнісінький

страх перед численним духовенством ще

московського вишколу – Росія відбула, слава Богу, але її

духовенство лишилося. Перед тим Синод ухвалив було

провести у краї своєрідний плебісцит, дізнатися, істинно

то народ воліє українську відправу, а може тільки

за нього те політики набалакали. Отець Пащевський

мав змогу надивитися на власні очі, як махлювала стара

гвардія духовенства. Промосковські батюшки об’їжджали

села і збирали підписи обманом проти українізації,

а незгідним священикам відкрито грозили звільненням

та масово підробляли підписи. Багатьох благочинних,

чиє серце хилилося до української справи,

Пащевський знав особисто, але їх у пам’яті міг набрати

81

заледве півтора десятка з п’ятдесяти п’яти усіх благочиній.

Вирятував тоді справу Український церковний

комітет на чолі з Арсеном Річинським. Швиденько виготовили

бланки заяв, розіслали і простежили, аби не

сталось підробок, врешті зібрали їх з підписами з усього

краю: то була достойна відповідь шахраюванню, в

абсолютній більшості люди підтримали відправу рідною,

звичною змалечку мовою.

…А тим часом гості митрополита Діонисія геть забули

про чай, який уже давненько вихолонув, суперечка

ж, навпаки, ставала ще шпаркішою.

Запальний Арсен Річинський, що стільки душі вкладав

у справи церковні, не витримав:

– Тепер я розумію, що зроблено нами помилку, коли

ми відхилили сугестію поляків… Ми ж не слухали їх, як

нам казали іти до них, будемо мати все, аж до знетронення

Діонисія.

І знову запала тиша, раптова і тривожна, мов над

усім цим поважним людом за мирним чаюванням зависла

грозова хмара, присмерк негадано наступив і в повітрі

легенько потріскувало, віщуючи близькі й грізні

блискавиці та громи.

– Что? Меня пугать? Пугать меня нечего! – Обличчя

митрополита збуряковіло, він нервовов схопився і спересердя

ляснув по столу долонею, – Пусть у меня останется

малая, но верная паства!

Ні в сих ні в тих, присутні і собі встали, ніяковіючи

та не знаючи, як повернуться далі події, трішки міг розрядити

хіба ситуацію прихід архієпископа Олексія, що

якраз переступив поріг.

Митрополит, все ще із розчервонілим обличчям,

сердито докинув у бік архієпископа:

– Беріть он його, нехай він вам дає, що забажаєте.

Іван КОРСАК82

Владика Олексій, подивовано роззираючись і не розуміючи,

що тут вдіялося, тільки примирливо знизав

плечима.

– Я ваш син по монашеству, владико. І не маю найменшого

наміру йти всупереч вашій волі.

Події, що настали згодом, підтвердили найгірші побоювання

отця Пащевського. 15 квітня 1929 року Синод