зголовоюАнгліканськоїцеркви–абизакріпитисявправославному

світі. Задумане робив він успішно, а тим часом

чи не з вашої подачі Український церковний комітет направив

у Лозанну, Всесвітній християнській конференції

меморіал. Мовляв, тут справи хаотично керовані невеличким

гуртом олігархів і тому подібне, словом, вельми

вправний послали ви з погляду дипломатії документ і в

часі вельми доречний. Визнайте і свій гріх…

Річинський на іронію не образився, тільки здивовано

звів брови.

– А хіба я неправду писав?

Пащевський примовк, тої гірчинки в голосі йому

ніяк не вдавалось позбутися.

– То буде нещиро, як назву документ неправдою.

Тільки з юнацьким максималізмом наша справа не стане

успішною, своє відстояти можемо лиш поступовими

кроками… Я пам’ятаю дещо з тексту, з «Української

ниви»: «Доки Вища Влада Польської Православної Церкви

не визнає справедливих українських народніх домагань

і не сповняє їх, доти її участь у праці над об’єднанням

Христових Церков буде позбавлена змісту, як мідь дзвеняча

і бубен гудячий»…

85

Довго тривала та непроста розмова…

А тим часом протести на підтримку Арсена Річинського

ширилися у парафіях, мова доходила до невизнаня

митрополичої влади, українські посли в польському

Сеймі також виступили з відкритим листом. Мужність

Річинського визнали навіть недруги, коли прочитали у

пресі його звернення.

«Успішна оборона прав і майна Православної Церкви,

– особливо під час збільшеного натиску на неї з боку

польського клиру, – можлива тільки спільними зусиллями

нашого громадянства і церковної влади. Одначе у багатьох

випадках серед українського громадянства справа

моєї анафеми стоїть на перешкоді до такого з’єднання

наших оборонних церковно-народніх сил; без сумніву, ця

справа буде порушена і на Церковнім Соборі, хоч це може

розбудити пристрасті у невідповідний момент. Отже,

щоб не стояти на заваді у такий грізний час, та з огляду

на заяву премієра Бартеля з 11 січня 1930 р. про те, що

унормування правного положення Православної Церкви

в Польщі Уряд ставить у залежність від стабілізації

внутрішніх церковних відносин, – бажаючи по мірі сил

і знання причинитися до зміцнення Церкви, яка в історії

українського народу під Польщею була міцним заборолом

проти його денаціоналізації, – прошу Св. Синод,

по-батьківськи, минаючи дотеперішні незгоди, ухилити

свою постанову з 15 квітня 1929 року ч. 14 і прилучити

мене знову до громади вірних. Щоб ця моя деклярація зайвий

раз вказала польському клирові, як до його зазіхань

ставиться українське населення в Польщі, я згідний на її

опубліковання. Св. Синодові вгодно буде надіслати мені

відповідь за посередництвом тільки Парляментарної

Комісії для захисту Церкви, евентуальне через її секретаріят

».

Іван КОРСАК86

Після розгляду Синодом була опублікована вельми

стисла ухвала:

«Доручити митрополитові Діонисію прийняти лікаря

Арсена Річинського в лоно Св. Православної Церкви,

згідно з його просьбою».

14

Отець Смарагд йшов знайомою лісовою стежиною,

витупцюваною ще влітку, тільки вкритою зараз легким

сніговим покровом, досвітньою сьогоднішньою

порошею, ще незайманої, цнотливої і сліпучої білини

– хіба інколи лише виднілися сліди від лапок пташиних,

що шукали собі поживу. Так легко дихалося йому

в сосняку, на цьому трішки п’янкому повітрі, що від

смолистого духу вливало непомітно у тіло жвавість і

міць, якесь збудження, наче від кількох ковтків вистояного

літами вина. Смарагд брів звивистою стежкою, і

думки його також брели звивисто: їм, як цій присипаній

делікатною порошею стежині, все не було кінця…

У тій ситуації, в якій опинився, він ніяк не міг прийти