праве діло, Боже діло…

Спохмурів і насупився міністр ісповідань, як став

говорити отець Пащевський про частеньку невизначеність,

а то й розгубленість серед якоїсь частки православного

духівництва.

– Кордони совалися взад-вперед, межі єпархій зміщалися,

– отець Павло з цікавістю біг очима корінцями

книг на столі в Івана Івановича. – Досвітком приходський

священик прокидається і не знає інколи, як звати

буде сьогоднішнього владику свого, і що він від нього

почує. А з українською богослужебною літературою взагалі

чорний день…

– Ту біду ми давно відчуваємо, – професор став гортати

ваговитого записника, мов десь там нотувалася на

проблему вичерпна відповідь. – Дещо, ви пам’ятаєте, ми

робили. Але саме зараз у нас нагальна потреба власного

видавництва. Українізацію марне стримати, а духовенство

в масі своїй, вельми московське, мало свідоме нашого

руху.

У двері постукали, і помічник міністра, привітавшись

мовчки кивком голови, поклав на стіл свіжу пошту.

– Нам треба розіслати ті книги у недільні школи, у

редакції газет, громадським організаціям, – перегортав

уголос думки Огієнко, як нещодавно гортав свого грубого

записника, і одночасно розрізував принесеного конверта.

– Ось підтвердження нашій розмові.

Професор простягнув Пащевському аркуша, й

отець Павло швидко побіг очима вздовж рядків. «Ці

41

книги піднесли нас на дусі і заохотили до подальшої щирої

роботи. Українці в Америці читають їх з найбільшим

заінтересуванням. Найважливіше те, що вашими виданнями

заінтересувалися галичани, а це ще один знак, що

наша побіда не за горами»…

– То вдячний лист Івана Гундика з-за океану, – Огієнко

перейняв назад аркуша. – Але у видавничій справі

в таборах, я гадаю, також неміряний обшир роботи.

– А ще душпастирські курси, і то невідкладно відкрити

маємо, – виклав першу з думок, з якими прийшов

до міністра отець Пащевський.

– Допомога дітям українських біженців, – додав своє

професор.

– Висвята нових священиків…

Вони впівголоса викладали свої думки, мовби аркуш

на стіл клали поверх аркуша, тих аркушів на тісному й

без того столі була ціла стопа, але й ще не кінець.

– Сповіщати про наше церковне життя в Україну та

за кордон, інші держави.

– Зав’язати зносини зі Вселенським Патріархом.

– Звернутися до провідництва українських православних

приходів у Канаді й Америці з настійним закликом

порятувати тут українських дітей…

Лягали на стіл думки-аркуші, які видавались Пащевському

чомусь жовтими, бо стільки на них гіркого

писано… Щоправда, їх не кидали з безтурботною легкістю,

кому і яка цікавіша спаде, бо обоє цілком собі звіт

давали: ні на кого сподіватися, самим те і робити.

І робилося. Одна за одною виходять книжки Івана

Огієнка: «Українська вимова богослужбового тексту. Правила

і зразки вимови», «Український православний молитовник

», «Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську

», «Світовий рух за утворення живої національної

Іван КОРСАК42

церкви», «Українська Пересопницька Євангелія 1556 р».

До цієї серії долучилися й інші знані автори. Професор

В. Біднов видає «Українську справу на Вкраїні», І. Пеленський

– «Український церковний стиль», книги йдуть

на Холмщину, Волинь, Галичину, через священиків потрапляють

в табори інтернованих вояків УНР в Румунії,

Чехії, інших держав. Частенько доводиться Іванові Огієнку

бути за автора, редактора, коректора, ще й наглянути

оком, чи втрапляють ті книги за своїм призначенням.

І адреса видавництва вказувалася точна: Тарнів, готель

«Брістоль» кімната № 6…

Свої клопоти отця Павла чекали вже за порогом,

клопоти заради тої землі, чий подих з того боку вітер