мав повноту.

Отець Павло те, звісно, бачив і чув, зирячи потай понад

край сторінки газетної, тільки ще вище піднімав ту сторінку,

аби не видно було, як зі сміху у нього трясуться плечі.

Наступного разу він заявився на свій урок насупленим

як осіння ніч, а з-під брів тільки блискавиці в усі

боки летіли. То ж на скрадливе дитяче, що з ним, Пащевський

відповів голосом бувалого мирового судді:

– Якщо ви такі нечемні, то більше я не заступатимуся

за вас на вчительських нарадах.

То було найвищою мірою покарання, яка тільки

можлива в гімназії, істинним трибуналом, – присоромлені

шибеники почали негайно і жалісно проситися, а

дівчатка обціловувати отця.

– Добре, прощу на цей раз, – врешті змінив на милість

свій недавній гнів отець Павло. – Тільки ж глядіть

мені… – і суворо пригрозив пальцем класній стелі.

Але якось гімназійна юнь неабияк налякала Пащевського.

Отець Павло якраз готувався надиктувати письмове

завдання і повільно перегортав сторінки, у класі на хвилю

запала тиша, тільки через прочинену кватирку ледь

Іван КОРСАК96

чутно віддзенькувала крапля за краплею з повільно талої

бурульки – якраз то була середина березня і сонце вперто

та невідворотно підбивалось у небі і набирало моці.

Старшокласник ввірвався у клас, мов з пожежі, розчервонілий

та схвильований, і вигукнув лише три слова:

– Україна здобула незалежність!

Якби він вигукнув про приліт марсіан, або замість

бурульок за вікном зацвів раптом рясно бузок, і то б клас

не був так подивований

– Мій дядько працює на телеграфі, на свої очі повідомлення

бачив, – переводив подих хлопчак, потрошечки

заспокоюючись. – Карпатська Україна проголосила

державну незалежність, прийнято національні

символи, гімн «Ще не вмерла», українська мова державна…

Отець Павло зрозумів, що урок безнадійно зірвано.

Але не те його стурбувало.

Всі посхоплювалися, вітали одне одного і обнімали,

забувши поважний статус старшокласників, підстрибували,

мов якісь першачки. Та по хвилі хлопці знову ставали

статечними, навіть якась суворість набігала на їх

обличчя.

– Ми повинні їхати на поміч карпатцям. Негайно

їхати. Хай то лише частинка, але все ж українська незалежність.

Отець Павло спробував злегка, аби до решти не збурити

молодь, вгамувати найгарячіші голови.

– Зачекаємо офіційних повідомлень… Ми ще не знаємо,

яка поміч потрібна і в чому.

Не міг же він сказати цим збудженим юнакам, що зарано

рвуться, у декого під носом блищить, ще би досидіти

їм за гімназійним столом, бо хтозна, що випаде потім

на їхню долю…

97

Кілька днів у гімназії бурлило, булькало і колотилося,

мов в казані із занадто щільно притиснутою

кришкою, яка ніяк пари не пропускала, стривожилися

батьки, когось навіть на уроки боялися відпускати.

Милі діти, щира і подвижницька юнь, думав по

тому, ген-ген, через літа Пащевський, поміч ваша, напевне,

не встигла б, бо фашизм, хай і в хортистській

одежі, розчавив каблуком той паросток незалежності,

українська земля першою прийняла перший удар у другій

світовій війні лиховісно чорної потуги, першою над

усіх сил спротив чинила, що б там не балакали пізніше

історики про неймовірне лихо цієї війни та її початки.

16

Як переступив отець Смарагд поріг зброярського

магазину, то зустрівся найперш з подивованими очима

продавця за прилавком: він кліпав повіками, наче сльозою

проганяв порошину, і те йому не вельми вдавалося

– священики досі сюди не заходили.

– Револьвера, – дратуючись подивованим поглядом,