– Що від німця можна очікувати? – навпростець перепитав

отець Павло.

– Тільки не добра, – навіть часу не потратив Власовський

обміркувати відповідь. – Тилові служби зараз

нагадують тетерюка, захопленого своєю піснею в час токовища,

ще побідні реляції п’янять голови, та, здається,

вже приходять до тями. Фотографують багато, нотують

наші виступи, шпигувати непомітно починають – і дивуються,

чом не бачать дяки їм, визволителям…

В отця Пащевського були свої підстави прийти до

схожої думки. З оточення німецької верхівки у Варшаві

йому розказували, як з олівцем вельми ретельно вичитували

й підкреслювали окремі місця в архіпастирському

листі єпископа Полікарпа. А найретельніше придивлялися,

прицмокуючи здивовано язиком, до абзацу:

«Перед нами в блискучому промінні сходячого сонця

сяє наша велика ідея: Один Бог, одна нація і спільна краща

будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті

князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами,

нивами, ланами, над нашою, густо зрошеною

Іван КОРСАК116

кров’ю, землею радісна вістка: проголошено Самостійну

Українську Державу. Відроджена у вільній Українській

Державі, Українська вільна Православна Церква

буде з народом одною нерозривною цілістю… В цей великий

час всі українці мусять об’єднатися, всі мусять

працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність

мусімо показати на ділі… Нехай Господь Милосердний

допомагає тобі, Народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати

Самостійну Українську Державу, а моя молитва за

всіх вас перед Престолом Всевишнього буде завжди»…

– Я на власні очі мав змогу пересвідчитися, – вів далі

Іван Власовський, – щo чекати від німця. Як приїхав Кох

з цілим виводком адміністраторів у Рівне, стояв якраз я

біля колишнього реального училища. Скривленим, прижмуреним

якимось поглядом, видалося, з презирством,

окинув людей, не відповів на привітання і промарширував

собі у двері. Якщо наша перша задумка не пройде,

то нав’язуватимо контакт з Діонисієм, ставку робитимо

на архієпископа Олексія… Сподіваюся, йому пам’ятний

той «страстний тиждень» у тернопільській в’язниці, наруга

нечувана більшовицьких перукарів.

– Хтозна, хтозна-а, – чомусь затягнув слово Пащевський,

якось інтуїтивно, несподівано навіть для самого

себе.

21

Ще не розвіявся сизуватий дим в кабінеті митрополита

від пострілів знервованого револьвера Смарагда,

як жахлива звістка вирвалася на вулиці міста.

– Від часів Христа такого не бачив світ…

– Апостолів розпинали і хижому звірові на розтерзання

кидали, але щоб священик стріляв архієрея – не

чули.

117

– Але ким є убивця насправді: безумцем, фанатом,

схибнутим на російській людиноненависті, чи скривдженим

кар’єристом і бездарним невдахою?

Чорні великі літери зі сторінок газет кричали про

трагічну і загадкову смерть, радіостанції в етері над усією

Польщею і не тільки дошукувалися розгадки таємничої

трагедії, хлопчаки, що тепер куди більше продавали

газет на вулицях, вигукували заголовки таким втішеним

і дзвінким голосом, мов доносили якусь добру

насправді вість.

Ще не відійшли шпари у польського обивателя, навіть

два місяці не минуло від іншого вбивства, що вкинуло

людність у шок – художник і критик Невядомський

просто на виставці застрелив щойно обраного польського

президента Габріеля Нарутовича, якому зла доля судила

побути президентом лиш кілька днів. І ось нові постріли

у Варшаві, нова смерть… Що діється?

За чинним законом справу про вбивство вищої посадової

особи, а саме таким був митрополит Юрій, суд

має розглянути за одну добу і ухвалити вердикт. Невядомський