був засуджений до смертної кари і розстріляний

лише тиждень тому. А чи може суд зі Смарагдом

вчинити інакше?

Отець Павло Пащевський ходив тоді на кілька судових

засідань. З часу арешту Смарагда на залізничній

станції, коли той пробивався у Харків по єпископське

крісло і Пащевський мав вирішити віддавати його під

кримінал чи ні, архімандрит не вельми змінився, хіба

дещо схуд. А подивувала отця Павла його постава, впевнена

і гордовита, він немов позував, хай навіть підсвідомо,

перед поглядами багатьох очей, бо зал окружного

Варшавського суду щоразу був переповнений. Смарагд

тримав голову так, наче почувався тут щонайменше за

Іван КОРСАК118

важливого свідка, якщо не обвинувача, але аж ніяк не

звинуваченого в найтяжчому злочині – може справді

підохочувала до того якимось чином публіка, де, судячи

з уривків розмов чи коротких реплік, таки його прихильники

переважали. А ще вельми поважні свідки, єпископи

та депутати, стояли на його боці.

Четверо іменитих адвокатів говорили по черзі, балакали

вправно і складно, так, як видавалося отцю Павлу,

по жнивах добрі господарі у просторій клуні у лад снопи

молотять, – удар ціпом, і знову удар, точно лягає ціп і безпомильно,

тільки зерно жменями в боки летить.

– Ви наполягаєте, що обвинувачений скоїв убивство

інтуїтивно, – перепитував дещо насторожено суддя адвоката.

– Але ж свідок, випадкова попутниця, стверджує,

що Латишенков дорогою до митрополита похвалявся

перед нею револьвером і казав, що свої рахунки він сьогодні

напевне зведе.

– У злочині, коли пильно на справу глянути, – видавалося,

адвокат знав наперед, що зараз спитають, то

ж відповідати почав одразу по останньому суддівському

слові, – проглядаються не особисті мотиви, то біль за

святе, аби не дрібнилася та не нищилась церква.

Свідок, чоловік інтелігентний і ще молодий, але вже

починав сивіти, тільки якось сивіло його густе і чорняве

волосся пасмами, мов те пасмо окремо кожне відбілювали,

хвилювався і поправляв час від часу пенсне.

– Отець Смарагд йшов із відкритим серцем, відкритою

і щирою душею до митрополита, який так і не зважив

на доводи архімандрита.

Смарагд смикнувся було на стільці, всміхнувся криво

та трохи іронічно, і не стримався досить чутно докинути:

– Я йшов не з відкритою душею, пане, а із зарядженим

револьвером.

119

Свідок затнувся від несподіваної невдячності, зім’яв

кілька наступних фраз, як можна зім’яти, передумавши,

написане на папері і викинути його в смітник, для годиться

мовив ще кілька слів, і, знічений та ображений,

похнюплено пішов на своє місце.

Що може значити, думав Пащевький, така бравада:

відчуття цілковитої безкарності, бо тішиться заступництвом

проросійських послів у сеймі, або знає про можливий

підкуп кимось суддів, або звичайнісінький відчай,

тільки показною хоробрістю прикритий для чужого ока,

чи то вдача у нього така? Отець Павло на якусь мить зустрівся

поглядом із Смарагдом.

Архімандрит, відчував отець Павло, упізнав його,

він задерев’янів весь ураз і щомоці затиснув губи, поправився

було на стільці, виструнчивши спину, мов на

вимогу невправного ще аматора фотографуватись зібрався;

погляди їхні, як на кладці двоє над прірвою, один

в одного вперлися і вже несила їм розминутись, бо надто

далеко внизу чорніє безодня, що лунко хіба інколи відізветься

віддаленим гулом від ненароком скинутого камінця;

може так і в житті, думав отець Павло, спокійно

витримуючи пекучий і ненависний зустрічний погляд,

їм у житті вельми затісно долею випало, не розминутися

і не розійтися – так і тут, хтось має першим не витримати

і відвести очі.