– На цьому я мало розуміюся, Армене, рідненький, але якщо з тобою – хай іде. Тобі я вірю, а ось цьому шалапутові не вірю, – усміхаючись, додала вона, дивлячись на Гри-кора.

Взявши лопати і кирки, діти рушили в похід.

Не встигли вони одійти від ферми і кількох десятків кроків, як Грикор почав бубоніти:

– Що це ти, Армене, вигадав? Які стародавні речі? Якщо по мед ідемо – яз вами. Якщо за старими сінниками – краще вже з телятами залишитись.

– Коли дізнаємось, яким шляхом люди добиралися до печер, то й мед добудемо і все інше.

– Так?… Тоді ходімо: мед – мені, глечики – вам, – засміявся Грикор.

Наблизившись до підніжжя Чанчакару, діти пішли вгору міжгір’ям до того місця, де стрімчаки Чанчакару і Чорних скель майже сходились. Тут їхні стрімкі стіни утворили вузький коридор, схожий на вулицю у великому місті, з височезними будинками-хмарочосами по боках. Діти стояли наче на «бруківці» цієї вулиці і дивилися вгору, де далеко у височині чорніли печери.

День був гарячий. У міжгір’ї, здавалося, не було повітря, а сонце так нагріло каміння, що на нього не можна було й сісти.

Діти втерли спітнілі обличчя і трохи перепочили.

– На вершини цих скель і кішка не видряпається. Як же люди туди потрапили? – сказав Армен.

– Може, міст перекидали і переходили з Чорних скель на Чанчакар? – висловила здогад Асмік.

Діти замовкли. «Що ж робити? З чого почати?» – думав кожний з них.

Зів’ялі рослини, що пробивалися між камінням, привернули увагу Армена.

– Та це ж дуб, – сказав вій, зірвавши один листок. – Як він сюди потрапив?

Відкинувши кілька каменів, Армен копнув киркою, у двох – трьох місцях розрив кам’янисту землю і побачив один з коренів давно напівзотлілого, очевидно, гігантського дерева.

Жалюгідні зелені пагінці пробивалися з-під землі, беручи початок від залишків цього коріння.

Армен довго розглядав ці пагінці. Несподівано його обличчя радісно засяяло, і, глянувши на товаришів, він вигукнув:

– Тепер я все зрозумів! Колись тут ріс дуб-велетень – ось рештки його коріння, його маківка сягала середини скелі, до самої Бджолиної печери. По дубу люди вилазили нагору, в печери, по дереву вони підняли і своє добро.

– А чому люди переселилися в печери? – запитала Асмік.

– Рятуючись від ворогів, звичайно. Я знаю, що в наших горах люди жили в майже неприступних печерах, – відповів за Армена Грикор.

– Що ж було з дубом? – не вгамовувалась Асмік.

– Дуб, мабуть, спалила блискавка. Тепер тобі зрозуміло? Адже ти знаєш, який наш Далі-Даг? Сонце, ясний погожий день і раптом- хмари, грім, гроза. Ось поглянь – знову збираються хмари…

І справді, хмари, скупчившись на вершинах Далі-Дагу, швидко збільшувалися і густішали. Незабаром вони затягли все небо і щільним покривалом нависли над Севаном. Блискавки вогненними батогами розсікали цю чорну завісу, на мить оживляючи своїми відблисками похмуру поверхню озера.

Ударив грім.

Армен і Асмік встигли сховатися під виступом скелі і з захопленням дивилися на зливу.

– Це подарунок моїм пташатам! – раділа Асмік. – Ой, як добре їм буде! Ставок наповниться водою. Як тепер каченята і гусята купатимуться, плаватимуть!

Вони з Арменом сіли на камені, відчуваючи, що скоро їм з-під виступу скелі не вийти: дощ лив не вщухаючи.

– Я більше не дозволю тобі брати воду із ставка для ячмінного поля, – сказала Армену Асмік.

– Не дозволиш? А план? З півгектара – двадцять центнерів ячменю?… А втім, води тепер не треба: після такого дощу вона до самих жнив не потрібна… Грикоре, що ти там робиш?

А Грикор стояв під зливою, з насолодою підставляючи обличчя під прохолодні струмені.

– Дайте освіжитися! Хіба від води тікають?… Вода – це бог на нашій спаленій сонцем землі. Ось побачите, яка зелень з’явиться після цього дощу, побачите, як телята наші на траву накинуться! Трава в полі дарова – пастимуться, гладшатимуть. Восени поведуть телят важити. Зважать – і мене також попросять: «Грикоре Овсеповичу, будь ласка, одержуйте і ви премію!» Ото, не мав клопоту – йди з кривою ногою за цією премією в колгоспну комору і тягни її додому! Та ще й в хліві місце готуй для преміального теляти! – говорив Грикор, намагаючись надати своєму обличчю зневажливого виразу.

– Грикоре, іди сюди, ти до рубця промок, – просила його Асмік.

– Мені й тут добре!

Армен і Асмік силою затягли його під скелю. Тут і сиділи вони, притулившись одне до одного. А над міжгір’ям гримів грім, короткими спалахами мигали блискавки, і на змучену спекою і спрагою землю щедрими струменями лив дощ…

ПОХІД НА ЧАНЧАКАР

В селі газету з портретом Камо виривали одне в одного з рук. Попала вона, нарешті, і до старого мисливця.