– Ну, а потім, потім? – з нетерпінням дитини вимагала вона продовження розповіді.

– Коли ворог пішов, люди не змогли спуститися – дерева не було. Всі страждали від голоду і спраги. Діти умирали, і над ними гірко плакали матері. А потім почали умирати й дорослі. І печери, що врятували втікачів від орд загарбників, стали тепер їхніми могилами…

– Слухайте, – гукнув згори Грикор, – тут кілька глечиків, повних меду! Що мені з ними робити?

– Поклич Камо, міцно обмотайте глечики вірьовками і обережно спускайте вниз. Ми тут приймемо.

Одбиваючись від бджіл, що налітали на нього, Грикор кричав:

– Ці негідниці не дають мені медку поїсти! Що мені з ними робити?

– Потім поїси! Спусти спочатку глечики.

В цей момент з’явились Арам Михайлович і Камо.

– Нарешті ви прийшли! – зрадів Грикор. – Ну, Камо, допоможи, давай спустимо глечики вниз… Знаєте, я знайшов склад меду мисливця Каро, слово честі! І його лопату…

– Розкажи: де, як?

– Не поспішайте, давайте спочатку спустимо вниз глеки, – зупинив хлопців учитель.

Глеки були величезні – заввишки з дванадцяти – чотирнадцятирічного хлопчика, – з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, зерно, масло і багато інших продуктів. Такі глеки були для бджіл чудовими готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали, готові до захисту своєї власності від небезпеки.

Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глеки, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.

Мед нарешті можна було відправляти.

Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:

– Зараз спускатимемо глеки! Стежте там!

Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глека, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.

Дід Асатур, побачивши карас, який повис над ущелиною, скочив, перехрестився і. розкривши від здивування рот, дивився вгору.

– Дістали-таки! – охнув він. – І девів не побоялися!

– Дідусю, – гукнув Камо, – придерж глек – розіб’ється!

Дід опам’ятався, обняв глечик, який уже порівнявся з ним, і обережно поставив його на землю.

– Все це мед, мед, дідусю? – крутячись біля глечика, запитувала Асмік.

– М-мед… м-мила… – затинаючись відповів старий.

Він був збентежений: невже ця печера і справді не була «пасікою девів»?.

Дід одв’язав вірьовку від глека, і Камо потягнув її вгору: треба було спускати решту.

Цю роботу вчитель, Камо і Грикор закінчили опівдні.

Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.

– Візьми п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, – сказав він.

Коли Армен повернувся, пригнавши з собою кілька ослів з відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких шугали бджоли.

Кошики і відра з цукровою водою підняли на вірьовці в печеру. Дістаючи із заглибин соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, оприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але дохи, поки серед бджіл не з’являлась матка. Арам Михайлович не заспокоювався.

– Матку шукайте, матку! Без матки не буде бджолиної сім’ї, – повторював він.

І тільки тоді, коли матку знаходили, наказував:

– Ну, тепер щільніше закривайте кошик – і вниз!

Один за одним всі кошики з сотами і бджолами спустили в ущелину.

Спорожнивши «пасіку девів», хлопці вузенькою стежкою пробралися до складу мисливця Каро. Меду тут і справді було багато. Наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.

Потім повернулися в печеру. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над ущелиною.

– Приймайте спадкоємця пташиного царя! – гукнув униз Камо.

Асмік підскакувала з радощів.

– Чому ви так поволі спускаєте? – не тямилась вона з нетерплячки.

Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.

Армен підв’язав клітку до сідла осла.

– Ну, що там у вас? Усе? – гукнув він угору.