– Дідусю, – гукнув старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці, – що ти думаєш про куріпок?

– Хай живуть: пташенята в них, – тепло посміхнувся старий Асатур.

А куріпок навколо було так багато і такий вони влаштували концерт, що діти заслухались

і майже забули про ту важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.

– Ну, почнемо! – першим опам’ятався вчитель.

Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець мотузяної драбини, Арам Михайлович обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки метрів з чотири. Кінець драбини ліг на ньому гармошкою.

– Отже, звідси до печери менше шістдесяти метрів, – сказав учитель. – Гляньте, скільки вірьовки залишилося.

Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Це було чи почуття страху, чи знайоме мисливцеві напруження, коли з завмиранням серця він очікує звіра…

Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:

– Дозвольте мені, Араме Михайловичу, я спущуся першим.

– Тобі, звичайно, це легше, ніж мені, – сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. – Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.

– Араме, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у цю прокляту печеру? – став благати дід. – Адже постіль сатани саме там.

Діти засміялись.

– Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак – це в Степанаванському районі, – пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми туди. Ніяких девів там, звичайно, не було – постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика прикрість трапилася: штовхнув я випадково кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!…

Арам Михайлович підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.

Асмік одвернулася. Хлопчики, хвилюючись, стежили за вчителем.

Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Михайлович спускався лицем до скелі, спиною до провалля.

Незабаром він зовсім зник. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.

Нарешті драбина перестала трястись.

– Дідусю, він уже добрався! – закричав Камо і схилився над проваллям.

Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Михайлович натягував собі на голову сітку, що захищає від бджіл.

Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак помітили зіркі очі Грикора.

– Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Михайловича сатана більше не страшний, – сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.

Хлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Хто ж перший?

Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на кинджал, сказав:

– Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?

Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.

– Рицарська кров тече в жилах мого діда! – пожартував він.

Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.

Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»

Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав униз, куди спустилися Арам Михайлович і Камо.

Асмік запитливо подивилася на товаришів: «Ну, чия ж тепер черга?»

Армен, який увесь час лякливо відступав од провалля, не витримавши цього погляду, підійшов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

– Ти теж залишайся, Грикоре, – сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. – Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

– Що? Нога? – підняв брови Грикор. – Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

– Ні, ні, не треба! – стала благати Асмік. – Може лихо трапитись…

– Саме цього я й хочу. Щоб і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, – продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини.

Асмік суворо подивилася на нього.

– Ну, якщо ти так сердито на мене дивишся, візьму й кинуся з гори в провалля, – наче образившись, промовив Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, наче він і справді кинувся в провалля.

– Ой дідусю! – вигукнула вона і припала до старого.