Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

– Любі мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!… Стривайте, всіх вас у колгосп заберу…

Запала тиша, глибока, тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора.

– Товариші! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск – не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, хвилюючись, чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

– Тут тисячу років тому люди жили! – гукав він. – Чого тут тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери визирнув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

– Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У ТАЄМНИЧИХ ПЕЧЕРАХ

Арам Михайлович і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стривожених бджіл. Частина їх перелітала на карниз і загрозливо дзижчала над головами непрошених гостей. Промінь сонця, який упав у Бджолину печеру, освітив соти, приліплені майже біля входу до однієї з її стін.

– Як люди могли підняти караси у цю печеру? – запитав Камо в Арама Михайловича.

– Так, це й справді загадка… – похитав головою вчитель.

– Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

– Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Тільки, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, – попередив їх Арам Михайлович.

– Та тут, здається, і нема нічого, – вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

– А це ж що, по-вашому? – запитав Грикор, дістаючи з темного кутка печери глиняний глечик. – Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?… Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! – Грикор урочисто виніс на світло спис з довгим руків’ям.

Схвильований учитель узяв списа у руки.

З того, як засвітилися в темряві печери очі вчителя, хлопчики зрозуміли, що він піде звідси не скоро.

– Так, – сказав Арам Михайлович, – ця знахідка важлива. Давайте пильно подивимося, що тут ще є.

– Як годиться для «попередньої розвідки», – лукаво підморгнув Камо Грикорові.

Учитель почув слова Камо, але не образився. Якась невідома сила тягла його в глибину печери.

Вхід до печери був широкий, але що далі, то він більше звужувався, а стеля ставала нижча. Все губилося в сутінках.

– Ось і «кулемет» наших предків! – вигукнув Грикор, знайшовши величезний лук. – А де ж стріли?

– Стріли вони, мабуть, випустили на ворога, – відповів учитель, підіймаючи порожній сагайдак.

Грикорові і раніше доводилось бувати в печерах, тому зараз у пітьмі він сміливо йшов уперед, обмацуючи стіни і виступи. Ось щось попало йому під ноги.

– Араме Михайловичу, – гукнув він, – подивіться, що я знайшов!

Учитель і Камо підійшли до Грикора і освітили ліхтариками його знахідку. Це був невеликий меч з гарним різьбленим руків’ям.

– Напевне, князівський, – сказав Грикор.

– Можливо, це меч сельджуків, – промовив Арам Михайлович. – Сельджуки у тринадцятому віці чинили набіги у Вірменію.

– Отже, це воєнний трофей? – запитав Камо.

– Безперечно. Відняли у ворога. Напевне, отруєний, – сказав Грикор. – У ті часи сельджуки отруювали кінці своїх стріл і мечів.

– А що це за метал? – знову запитав Камо. – Він і не заржавів, але й не блищить!

– Це схоже на бронзу. Ті, хто нападав на нас, переживали тоді тільки бронзовий вік, а в нас була вже розвинена культура. Варвари розорювали нашу давню культуру… – задумливо говорив учитель, розглядаючи в руках меч.

Грикор не дослухав пояснень Арама Михайловича Зробивши одну важливу знахідку, він поспішав знайти іще що-небудь не менш пінне.

– Тут і жінки були! – вигукнув він. – Я знайшов сережки.

– Срібні, – сказав учитель, розглядаючи сережки. – Чому ти думаєш, що жіночі? Може й чоловічі, – у давні часи вірменські князі носили у вухах сережки… Але яка ж майстерна робота! Бачите, у давнину в нашій країні, особливо у стародавньому місті Вані, було поширене ювелірне ремесло.

– Ой, ой, ой! Погляньте-но, який шашлик їли наші предки! Гляньте: шампри[8], каміння, вугілля, попіл… І поруч – кістки!… – із захватом вигукував Грикор, який знайшов у одному з кутків залишки вогнища. – Заждіть, я зараз по кістках скажу вам, яка тварина потрапила на шашлик нашим дідам… Ого, дивіться, та це ж бабка дикого козла! Мабуть, який-небудь мисливець Асатур тих часів убив.