І він мимохіть виказав себе. Підозрілі люди, які сиділи біля вікна, одразу зрозуміли, що в портфелі у нього є щось цінне. І вони вдалися до «тактичного маневру»: зробили вигляд, що Сето їх зовсім не цікавить. Перестали навіть дивитися в його бік і вклалися спати Сето заспокоївся, поклав портфель під голову і теж простягнувся на лаві.

Сето почав дрімати. На його обличчі світилася посмішка, викликана приємною думкою, що нарешті скінчилася та негарна боротьба, яку він вів проти Камо та його товаришів.

Сон змагав Сето. Марно він боровся з дрімотою, час від часу струшував головою і інстинктивно тягнувся до портфеля, що лежав під головою. Та ні, турбуватися немає причин: портфель на місці… Та й хто, зрештою, подумає, що в ньому лежать гроші!…

Але раптом Сето відчув, що в нього з-під голови вихопили портфель.

Сето схопився.

– Украли, украли!… – відчайдушно закричав він.

– Хто вкрав? Що?… – сполошилися і посхоплювалися з своїх місць пасажири.

А злодій тим часом добрався до виходу з вагона і повис на поручнях, не наважуючись вистрибнути.

Хтось вискочив із сусіднього вагона, закривав:

– Ось злодій! Я впіймав злодія…

Але це була неправда: злодій на повному ходу сплигнув з поїзда і зник у нічній пітьмі…

ВТРАЧЕНЕ ДОВІР’Я

Очі Сето запухли від сліз, коли, приїхавши в Тбілісі, він зайшов у квартиру свого дядька Арута.

Столяр Арут сердечно зустрів племінника і дуже засмутився, почувши його розповідь про випадок у поїзді.

– Ну що поробиш! Що було, те минуло. Гроші я постараюсь дістати, купиш, ще треба, одвезеш. Колгосп зі мною потім розрахується, – спробував він заспокоїти Сето.

– Я в село більше не повернусь, – розплакався хлопець.

– Як це так «не повернусь»? Адже ж не залишишся ти тут!

– Не повернусь! Хто повірить, що мене обікрали?

– Чому не повірять? Хіба в поїзді акту не склали?

– Склали, він зі мною… Але ж ти, дядьку, не знаєш усього. Я в колгоспі мав погану репутацію. А зараз вони довірили мені колгоспні гроші… Отже, вірно про мене говорили: «Сето непоправний». – І він гірко заридав.

Дядько Арут так і не зрозумів, чому Сето не можна повернутися в село.

Неспокійно спав Сето цієї ночі. Він перевертався з боку на бік на ліжку, тяжко зітхав.

Думки весь час поверталися до нещастя, яке несподівано спіткало його.

Його мати, звичайно, могла б продати корову та вівці і повернути колгоспу гроші. Зрештою, якщо він старанніше попрацює під час канікул, то й сам виплатить свій борг!… Та чи ж усі повірять, що гроші справді у нього вкрали? Це найбільше пригнічувало Сето. Ось чому він вирішив не повертатися у село.

***

Минуло кілька днів, і по селу пішла чутка, що Сето втік і розтринькав колгоспні гроші.

– Ну що, Баграте, плакали колгоспні грошенята? – сказав Артем. – Хіба я не казав, що вовка покликали за овечкою доглянути?

Баграт мовчав. У його серце теж закралась тривога: термін відрядження давно минув, а про Сето ні слуху, ні вісті… Та у нечесність хлопчика не вірилось.

– Знаєте що? – сказав він, подумавши. – Як би не був зіпсований Сето, все те, що ми зробили для нього, не могло не вплинути на нього добре. Колгоспних грошей він не привласнив. Я в цьому переконаний.

…В той час як у правлінні колгоспу точилися такі розмови, наші юні натуралісти сиділи біля току в глибокій сумній задумі. їх пригнічувала не тільки пропажа трьох тисяч карбованців, але і втрата товариша.

– Невже ми помилилися в Сето? – задумливо спитав Камо.

– Не може бути! Я не вірю, щоб Сето міг витратити колгоспні гроші, – твердо сказав Армен.

– Мені теж здається, що цього не може бути. Щось трапилось, – висловила свою думку Асмік. – Сето в той день навіть заплакав. Ні, серце моє чує, що нічого поганого він не зробить…

***

Між станціями Калагеран і Санаїн залізничні рейки пересікають багато маленьких мостів, перекинутих через яри, де збираються каламутні потоки дощової води.

Обходячи свою дільницю, колійний сторож Мовсес зупинився на одному з таких мостів. З яру йшов задушливий сморід.

«Напевне, поїзд зарізав якусь худобину»,- подумав Мовсес.

Він спустився з насипу в яр. Там, ліворуч від залізничної колії, в кущах виднілося щось темне.