Мовсес підійшов і зупинився, вражений. Перед ним лежав до невпізнання скалічений труп людини. Недалеко від нього в траві валявся портфель.

Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, ахнув.

Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, озирнувшись на всі боки – чи ніхто не бачив, – поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.

Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було таких великих грошей! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.

«Ні, – вирішив Мовсес, – гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна».

Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Мануку Серобяну.

– Ти з портфеля нічого не брав? – підозріливо глянув на сторожа сержант.

– Нічого, білим світом клянусь! – захвилювався старий. – Я чужого не візьму, не такий! – додав сторож.

В міліції підрахували гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин упав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікаря, тиждень тому.

На другий день сержант міліції Манук Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів про сумну пригоду.

Сумна звістка розхвилювала Баграта. Він відчував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи колгоспне доручення.

Безмірно були засмучені й друзі Сето.

– Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! – схлипуючи, казала Асмік.

Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпившись, а Грикор, одвернувшись, щоб не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.

Ну, а Сона?… Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як і у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…

ПОВЕРНЕННЯ СЕТО

Було за північ.

Недалеко від будинку тітки Сони зупинився грузовик, і з нього зійшов Сето. Машина помчала далі.

Сето. Він стояв у роздумі: що робити, як сказати матері про гроші?…

З тиждень прожив він у Тбілісі, в дядька Арута, почуваючи себе в його сім’ї небажаним гостем. Усе це звичайно через дядькову дружину, яка не приховувала свого недоброзичливого ставлення до хлопчика. Нічого не залишалося робити, як забиратися геть, і Сето уже було вирішив влаштуватися на фабрику, де працював дядько Арут.

Про причини поганого тітчиного ставлення Сето взнав випадково вночі. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:

– І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!… Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?

– Ну, вдова вона, тисячі турбот у неї, – намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.

– Ти не захищай! Сільські всі такі – зажерливі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!…

Ця розмова так вплинула на Сето, що він одразу ж вирішив послухатись дядькової поради і повернутися в село. І ось тепер, без плаття, якого чекала мати, обікрадений, він стояв на порозі свого будинку і не наважувався постукати. Звідки ж він міг знати, що його скупа мати, яка сварилася з сусідкою за просяне зернятко, ладна була віддати і свій будинок, і худобу, і життя своє, аби тільки був живий її син!

– Незабаром усі дізнаються про мій приїзд, – думав Сето. – Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи розповідь про пригоду в поїзді, про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, – скажуть, – як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»

Ні, про крадіжку він нікому нічого не скаже. Гроші не пропали. Я залишив їх у дядька Арута… Дядько наказав мені повернутися в колгосп і йти на роботу. Він обіцяв, що купить усе сам і пришле. А як же й справді бути з грошима?… Сето задумався… Дарма, гроші він заробить і пошле дядькові Аруту нишком. Попросить купити найкращу рушницю і приймачі і з ким-небудь прислати. Про це Сето нікому не розповість. Хіба що тільки матері. Упаде їй у ноги, проситиме, щоб нікому не проговорилася. А гроші він заробить… А що, коли мати не послухає його? Не захоче приховати цієї страшної таємниці?… Почне розповідати на селі, кричати, проклинати – аби легше стало на душі…

Він підняв руку, щоб постукати, але одразу ж опустив її.

Сето добре знав материну вдачу. Розсердившись, вона протягом кількох хвилин мовчала, а потім вибухала, як бомба…

«Ну, зараз посипляться на нього прокльони! Піду-но я краще до діда Асатура, а вже ранком розберемося з матір’ю», – вирішив він.

Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.

– Хто там? – почувся сонний голос дідуся.

– Це я, дідусю, відчини.

Дід вийшов напівроздягнений. Побачивши Сето, він було позадкував, та, зрозумівши, що сталося, так зрадів, так щиро обняв хлопчика, що той розгубився. «Чого це він так радіє? – подумав він. – Ага, дідусь, мабуть, думає, що я йому рушницю привіз».

А старий захоплено крутив Сето на всі боки, обмацував його і раз у раз повторював:

– Живий?… Живий!… Ну, слава богу!…

– Живий, звичайно. А що таке, дідусю?

– Оце так історія!… Ну, біжи швидше до Баграта, а то в поле поїде. Біжи, біжи!

Сето не розумів дідуся. Чому це треба так рано бігти до голови колгоспу? Може, він ще спить.

«А чого мені поспішати? Дядько Баграт вважає тепер мене за злодія. Та однак, – думав Сето, – коли-небудь треба розповісти. Піду зараз».