– Ось, беріть, більше не воюватиму.

Це побачив Арто. Щаслива посмішка засяяла на його обличчі. Він підбіг до Камо і теж віддав йому свій лук.

Хлопці і Асмік по черзі потиснули руки Сето і Арто. Тепле, приємне почуття охопило всіх.

– Ось так, тепер ми стали ще сильніші! – вигукнув Камо, обнімаючи Сето.

***

Несподіване примирення з Сето так порадувало наших героїв, що вони відчули бажання поділитися приємною новиною з найстарішим членом свого гуртка – дідом Асатуром.

– Ні, я до діда Асатура не піду, – похнюпившись, сказав Сето.

– Чому?

Сето зам’явся. Він згадав про випадок з бочкою, жменю попелу, яку він жбурнув у очі старому.

– Я перед ним винен… – пробубонів хлопець.

– Е, пусте! – взяв його під руку Камо – Мій дід ніколи зла не пам’ятає. Ходімо!

Хлопці всі разом рушили на колгоспну пасіку.

Біля одного з вуликів стояли дід Асатур і колгоспний бджоляр Аршак.

– Бачиш, – долинули до хлопців дідові слова, – дикі бджоли легше переносять посуху. Що я тобі казав?… Мої левенята прийшли! – зрадів старий, побачивши хлоп’ят. – Ну, які новини?

Камо підштовхнув наперед Сето.

– Гарні новини, дідусю! Ось, познайомся: новий член нашого гуртка.

– А, – широко усміхнувся старий, – ласкаво просимо! От і добре, що ти до нас прийшов. На світі, синку, тільки хороші діла і залишаються. Роби і ти добре, навіщо тобі здалося погане!

– Він робитиме хороше, дідусю, – підтвердив Камо, – і доведе, що ми в ньому помилялися.

– Ні, не помилялись, – засоромившись, відповів Сето. – Я перед вами, а найбільше перед Асмік, винен… не знаю, як про це їй сказати, – додав він, згадавши про свої витівки на фермі.

Асмік ласкаво усміхнулася до нього, а Грикор, враз щось пригадавши, вигукнув:

– Ей, друже, це не ти часом гладенькими качатами об’їдався? – І з задрістю додав: – Щасливий!

Сето соромливо опустив очі.

– Як, то це ти в бочці сидів? – запитав дід і жартома схопився за кинджал.

– Ну-ну, годі! – втрутився Камо. – Колишнього Сето вже нема…

– Е, ні, зажди, Камо! Що було, те минуло – це вірно сказано, але все-таки нехай Сето розповість, як це він крав пташенят, – запротестував дід. – Ви ж нічого не бачили, а я бачив. Було на що подивитися! Розпустило каченя крила, шию витягло, рот розкрило і повзе до бочки. Наче якась невидима рука схопила його за дзьоб і тягне… Як це ти робив, Сето? Відкрий секрет. Скільки часу я полюю на птахів, всі способи знаю, а такого чуда не бачив…

– То куди ж ти пташенят дівав? Ти ж їх десятками тягав. Не з’їдав же їх!

Сето ладен був крізь землю провалитись, – так незручно він себе почував. Почервонів по самі вуха і стояв, похнюпивши голову.

– Ну, Сето, справа стара, розкажи, – підбадьорював його Камо.

– Ніякої невидимої руки не було. Моя була рука, та я її в бочці ховав… – розгублено сказав він під загальний регіт.

– Ну, а як?

– Нитка була звичайна, котушкова. За нитку тягнув пташенят. Нитки ж не видно – от збоку і здавалося, що їх невидима сила тягне…

– За нитку? Як за нитку? – спитала Асмік.

– Ну, як сказати… Прив’яжу до нитки ячмінне зерно і закину крізь щілину в огорожі. Клюне гусеня чи каченя це зерно, а з ним і нитку. А другий кінець нитки у мене в бочці. Потягну нитку – то гусеня, розкинувши крила, і тягнеться прямо в бочку…

Діти весело засміялись, а дід Асатур зажурено похитав головою:

– Хіба можна таке витворяти? Не шкода праці цієї дівчинки?… – показав він на Асмік. І, повагом вийнявши люльку з кишені, звернувся до всіх: – А чи знаєте ви, що ця люлька врятувала вашу ферму?

– Як? – зацікавилась Асмік.

– Дуже просто. Якби не постукав я люлькою по бочці, звідти не подали б голосу.

– Це правда, – сказав Сето. – Ми домовилися з Арто так: хто перший помітить, що навколо нема нікого, той постукає по бочці.

Усі засміялись.

Арто, низько опустивши голову, засоромлено посміхався. Сміявся, червоніючи, і сам Сето.

– Хлопці, то ось що я згадав у зв’язку з бочками, – сказав дід. – Саме такий випадок стався на острові Севан сім чи вісім століть тому. Я про нього чув від діда, а той – від свого… На Вірменію тоді напали чужоземці. Всю країну захопили, а от острова Севан взяти не можуть… Та й як взяти?… Навколо вода, острів весь у скелях, стрімчаках. Підійдуть на плотах, а їх зверху камінням. Вороги і думають: як би хитрістю взяти острів? Думали, думали – придумали. На десятки тисяч завжди знайдеться одна людина, зрадник. Ось вони й знайшли зажерливого купця-вірменина. Наобіцяли йому гори золота за те, щоб він воїнів ворожих сховав у бочках та ящиках і під виглядом товару повіз на острів. Так і зробили. Посадовили воїнів із зброєю в руках у бочки, навантажили на баржі і попливли вони до острова з купцем. А острів той цілий рік вороги облягали. Зрозуміло, потребували там люди усього: харчів, одежі. Зраділи купцеві. Взяли бочки, ящики, склали їх у монастирському дворі, у льохах. Кому могло спасти на думку, що в ящиках не товар, а воїни з мечами?… В цей час один хлопець, як оце Сето, епіскопа вивів з терпіння: уроків не вчить, бешкетує… Єпіскоп і посадив його в льох. «Поки, – каже, – уроків не вивчиш, не випущу»… Сидів цей хлопець у льосі, сидів, спробував читати- стало скучно. Ну, й почав по бочці вистукувати, як по барабану. Раптом чує з бочки голос: «Гасане, вахти ди?…» («Час, Гасане?») Хлопець вискочив з льоху переляканий – і до епіскопа. Прийшли люди, взяли бочки, ящики і, не відкриваючи, все в озеро покидали… А зрадника-купця на шибеницю відправили… Ось які справи… Побарабанив знічев’я – і острів врятував. А я постукав люлькою по бочці – і врятував ферму, – закінчив свою розповідь дід і задоволено посміхнувся до Сето.

– Як цікаво! – сказала Асмік.

– А це не казка? – спитав Армен.

– Ні, яка ж це казка! – відповів дід. – Було таке діло…

***

Прокинувшись на світанку, Сето відчув, що серце його сповнене якоїсь особливої, невимовної радості. Колишнього тягаря, що раніш турбував його ранками, наче й не було.

«В чому справа, що сталося зі мною? Чому мені так радісно?…»-подумав Сето і раптом, згадавши, стрімголов зіскочив з ліжка.