– Дорого, правда, але вони заслуговують на таку нагороду.

– А дідові Асатуру?

– Для нього рушниця над усе найдорожча. Давайте йому подаруємо хорошу двостволку: його рушниця, як сам він каже, ще кавказькі війни пам’ятає, – сказав бригадир Овсеп.

На цьому й погодились.

Коли члени правління пішли, Баграт запитав Арама Михайловича:

– А кого ми пошлемо за подарунками?

– Чи не послати Сето?

– Хочеш перевірити хлопця, чи що?

– Звичайно, перевірити, – відповів Арам Михайлович, посміхаючись.

– Гроші великі, боюсь…

– А ти не бійся. Спробуємо – побачиш, що не помилимось. Пам’ятаєш Макаренко – які він гроші довіряв? Набагато більші. Та ще ж яким невиправним хлопцям!

– Так… – задумливо сказав Баграт. – «Педагогічну поему» я читав. Метод випробуваний. Ти маєш рацію…

Почувши про рішення правління колгоспу, Сето не відчув заздрості до своїх учорашніх недругів, і це його здивувало, йому зовсім не було боляче, що їх збираються нагороджувати. А як би він лютував, коли б це сталося днів десять тому!…

Несподівано його покликали до правління колгоспу.

– Сето, готуйся в дорогу – завтра поїдеш в Єреван, – сказав йому Баграт.

– Чого? – здивувався Сето.

– Купувати подарунки для твоїх товаришів доручено тобі. – Баграт подивився на хлопця допитливим поглядом.

Сето радісно посміхнувся. В його чорних очах спалахнули іскорки радості.

Один з членів правління колгоспу, завідувач молочної ферми Артем, кремезний, серйозний чоловік, сердито подивився на Баграта.

Сето помітив цей погляд, і почуття образи кольнуло його серце. «Певне, – подумав він, – Артемові це не подобається. Не довіряє мені. Ну що ж, я йому доведу, що я не той, за кого він мене вважає…»

– Гаразд, – сказав Сето. – Я згоден, дядьку Баграт. Тільки дозвольте мені купити подарунки не в Єревані, а в Тбілісі.

– В Тбілісі? – здивувався Баграт. – Чому в Тбілісі?… Хіба в Єревані нема радіоприймачів?

– Є, звичайно, дядьку Баграт, тільки звідси до Тбілісі їхати стільки ж, скільки і до Єревана, а в Тбілісі у мене є дядько. Він – людина тямуща, допоможе мені.

– Арут? Це вірно, Арут допоможе. Ну що ж, їдь. Завтра прийдеш, одержиш гроші, посвідчення і поїдеш, – сказав голова колгоспу, вручаючи Сето записку.

Не встиг Сето вийти з кімнати, як почув за своєю спиною Артемів голос:

– Вівцю вовкові під нагляд віддаєш?

Сето на мить остовпів. Кров ударила йому в лице, але він стримався: згадав украдених ним гусенят, інші витівки – і проковтнув образу.

Артемові слова, проте, боляче вразили хлопця, і він, ідучи додому, весь час згадував їх. Та коли б він повернувся і відчинив двері правління колгоспу, то почув би, що говорив про нього Баграт Артемові.

– Як ти можеш цього підлітка з вовком порівнювати? – обурювався він. – Як може бути вовком хлопець, який народився і виріс у колгоспі, вчився в нашій школі!… А чий він син, щоб бути вовком? Син рибалки Хечо, того, що втопився в бурю, добуваючи рибу для колгоспу… Правда, його мати має поганий характер, зіпсувала хлопця. Ну, а ми з тобою?… Що зробили ми для його виховання?…

…Прибігши додому, Сето радісно обійняв матір:

– Правління посилає мене в Тбілісі і дає дуже багато грошей…

– У Тбілісі? Для чого?

– Купити подарунки для Камо, Армена, Асмік, Грикора і діда Асатура.

Сона спочатку розгнівалась:

– Я буду ждати, а вони подарунки одержувати?…

Нарешті вона вгамувалась і вирішила, що синові не завадить побувати в Тбілісі.

– Добро буде: дядька побачиш – він тебе з порожніми руками не відпустить.

До революції тисячі людей залишили береги Севану і йшли шукати роботу у великі міста, йшли вони в тодішній Тіфліс, у Баку, Батум, на Північний Кавказ. Горе гнало їх, примушувало залишати рідні місця. У ті роки поїхав у Тіфліс і там залишився, влаштувавшись на деревообробній фабриці, і дядько Сето. Про нього Сона і говорила.

Може, сестрі своїй черевики, плаття купить, якщо вже нічим іншим не зможе допомогти… Тільки дружина в нього злюща, наче змія її вкусила. Якби не вона, хіба ж брат не допоміг би мені? Пошли ти їй, господи, сто болячок!

ЯК СЕТО СЕБЕ ВИКАЗАВ

Думки Сето, поки він їхав у вагоні, були зайняті одним: як могло статися, що дядько Баграт, який нещодавно ставився до нього з недовір’ям, раптом дав йому таке доручення?

Він обмацував портфель і, думаючи про те, що в ньому, почував, як росте він у своїх власних очах.

«А що, коли і справді вкрадуть у мене портфель?» – раптом промайнуло в голові Сето, і він з острахом оглянув своїх попутників. Хтозна, може, серед них є і злодії… І він боязко поглядав і на військового на лавці навпроти, і на літню жінку, що сиділа поруч, а особливо на двох пасажирів біля вікна. Вони, як здавалося Сето, потай стежили за ним.

Думка, що він знову може втратити довір’я товаришів, нагнала на Сето жах, і він міцніше притискав до себе портфель, усе частіше перевіряв, чи цілі в ньому гроші, і, незважаючи на глупу ніч, не спав.