торгових кораблів, дві пристані з набережними, карантин,

митницю, біржу, крамниці, шпиталь, арсенал, магістрат, дві

церкви та 1100 житлових будинків, із яких 600 були кам’яні.

Головним призначенням Одеси стала торгівля, в основному

вивіз хліба. З 1795 по 1797 рік торговий оборот Одеси подвоївся.

14 грудня 1800 року де Рібас раптово помер у Петребурзі.

141

Поховали його на Смоленському кладовищі. На честь

засновника міста головна вулиця Одеси названа Дерібасівською.

У 2005-2006 роках одеська міська влада вела переговори з

міською владою Петербурґа про те, щоб перенести останки

Йосипа де Рібаса в Одесу. Однак росіяни не дали на це згоди.

Після від’їзду де Рібаса з Одеси розвиток міста майже

припинився. Перед Рішельє стояло завдання продовжити почате

де Рібасом будівництво Одеси, піднести її значення до

важливого міжнародного торгового порту, зробити місто

упорядкованим, привабливим і цікавим для мешканців та

іноземців. С цим завданням Рішельє справився, виявивши себе

талановитим і енергійним адміністратором. Він з успіхом

вирішував безліч різних проблем, пов’язаних з будівництвом

міста, заселенням краю, освітою та охороною здоров’я

населення.

При ньому були прокладені нові вулиці, збудовані великі

кам’яні будинки і промислові підприємства. За проектами

архітектора Тома де Томона68 збудували театр (1804-1809, не

зберігся) і почалося будівництво шпиталю (1806-1821). Рішельє

керував спорудженням морського порту та сприяв розвитку

торгівлі. У період його правління Одеса стала

багатонаціональним містом. В ньому жили українці, росіяни,

французи, греки, італійці, євреї, болгари, турки. Місто

будувалось їх працею.

Рішельє дбав про надання мешканцям міста якомога більших

зручностей. Він розглядав довірену його піклуванню Одесу як

молоде дерево, якому для розвитку потрібен любовний догляд.

Будучи пристрасним любителем садівництва, невтомно вимагав,

щоб на усіх вулицях перед будинками були насаджені дерева

огороджені палісадниками. За містом, при своєму дачному домі,

він сам насадив великий сад, названий «Дюківським». Його дача

нагадувала квітучий куточок Версаля. Поміж дерев різних порід

було безліч витіюватих споруд (ротонд, альтанок), ставок і

водограй. Деякі улюблені квіти він виписував із свого родового

маєтку у Франції.

Піклуючись про освіту громадян, Рішельє у 1805 році

створив Шляхетний інститут, якому передав право на

користування прибутками з маєтку у Вітебській губернії,

142

подарованого йому Олександром І. Він викликав з Франції свого

шкільного друга абата Ніколя, який створив при Шляхетному

інституті гімназію і у 1814 році став директором цих учбових

закладів.

Сучасники Рішельє залишили про нього багато спогадів, які

дають нам уявлення про його зовнішність і риси вдачі. Рішельє

був високий на зріст, дуже худий, трохи похилий, але стан мав

гарний і гнучкий. На його привітному обличчі виділялись

блискучі, чорні, повні експресії, очі. Обличчя було дуже

смугляве, волосся кучеряве, чорне, але воно рано посивіло. Він

мав веселу, щиру вдачу, був надмірно довірливим, і якщо хто-

небудь не виправдовував його довіри засмучувався, як при втраті

дорогого друга. Конфузився в оточенні жінок. Робив усе, щоб

навколо нього панувала жвавість та веселість. Був короткозорий

і коли зустрічався з дамами на вулиці, то запитував своїх друзів:

«Ви бачите краще від мене, скажіть, чи повинен я вклонитися?».

Рішельє нетерпимо ставився до марнотратства, жив

надзвичайно скромно. З дитинства був дуже бережливим. Один

із його родичів у своїх споминах розповів про такий випадок.

Одного разу дід майбутнього герцога, маршал Рішельє, палко

любивший онука, подарував йому 40 луїдорів. Минуло два

тижня і маршал стривожився, думаючи, що онук вже спорожнів

кишеню і забажав дати йому ще грошей. Проте онук подякував

діда за піклування і показав йому невикористані золоті монети.