Сказано в книзі Левит, 10-й розділ, 10-й вірш: “Розрізнюйте між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”. Не в тому суть слів Господніх, щоб буквально не зватися вчителями, наставниками або отцями, – але щоб не бути вчителями свого вчення, своїх настанов; не бути “отцями”, які народжують своїх послідовників! Щоб не повстали серед нас “мужі… що будуть казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою…” (див. Дії 20.28–30)! Щоб ніхто не казав: “Я Павлів, а я Аполлосів, а я Кифин…” (див. 1Кор. 1.12), але щоб були вчителями Вчення Божого, наставниками заповідей Його. Отцями, які народжують духовних синів не собі, але Богові: “у Христі Ісусі, через Євангелію…” Саме тому Церква й засвоїла священнослужителям своїм це взяте з апостольських слів духовне звання: “отець”, і не в моїй владі міняти церковну традицію…

Що ж до відповідності пастирів церкви якостям, які розуміються під цим високим званням, то, згідно Слова, всяк сам дасть відповідь перед Богом за кожну справу, кожне слово, кожну думку свою. Як і навчає апостол: “Ти хто такий, що судиш чужого раба? Він для Пана свого стоїть або падає…” (Рим. 14.4). Втім, безперечно, позитивним моментом є те, що застосування духовного титулу стає постійним нагадуванням слузі Божому про той ступінь служіння, якого чекає від нього Господь, і про той рівень досконалості, якого потребує це служіння.

“Отож, благаю вас я, в’язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас,

зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного,

пильнуючи зберігати єдність духа в союзі миру…” (Ефес. 4.1–3).

БЕЗСМЕРТЯ АДАМА

Запитання: Чи справді Господь створив Адама безсмертним? Маю на увазі фізичне тіло. Щось не дуже віриться мені в казку про Кощія Невмирущого…

Відповідь: Воістину, устами немовляти промовляє правда! І запитання це, здавалося б таке наївне, в дійсності є дуже серйозним. Бо не так просто, як бачиться, відійти від тих байок, про які застерігав нас іще святий апостол Павло. Бо й сьогодні значні кола ортодоксально орієнтованих віруючих, по букві тлумачачи Святе Письмо, щиро вірять у фізичну безсмертність перших людей. Як висловився Григорій Савович Сковорода: “Вір цьому груба давнино. Наш вік – просвіщенний!..”

В дійсності ж, за словом преподобного Серафима Саровського, Адам був створений “діючою тваринною істотою, подібно до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь”, тобто маючим смертне тіло. Безсмертною в людині є тільки душа, і то безсмертною лише до моменту свідомого відступу від свого Творця, до повного відпадання від благодаті Божої через хулу на Духа Святого: “А лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям (всім, хто свідомо відкинувся від правди, повністю відмежувався від Духа смирення й любові, упав на дно нерозкаяності. – Авт.), – їхня частина (тут – доля. – Авт.) в озері, що горить огнем та сіркою (а відтак рано чи пізно й вигорить дотла. – Авт.), а це – друга смерть! (смерть повна й остаточна. – Авт.)” (Книга Об’явлення).

Святий Макарій Єгипетський також писав про безсмертя душі, а не плоті (плоть і кров Царства Божого не спадкують!), – душі, створеної на образ Божий; душі, як вмістилища духа:

“Як небо й землю створив Бог для життя людині, так і тіло й душу людські створив Він на помешкання Собі, щоб вселятися й впокоюватися в тілі її ніби в домі Своїм, маючи за прекрасну наречену кохану душу, сотворену на образ Його…”

Тіло й душа – то помешкання Божі. І безсмертним є тіло не фізичне, а духовне – ефірне, тонке, “тонка оболонка душі” за висловом святителя Феофана Затворника. Біологічне ж тіло – це “порох земний”, дочасна храмина, яка після виходу із неї душі до пороху й повертається.

“Бо вважаю я за справедливе, доки я в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що я незабаром повинен покинути оселю свою (церковнослов’янською мовою – “храмину”. – Авт.), як і Господь наш Ісус Христос об’явив був мені”, – вказує апостол Петро. “Знаємо-бо, [що] коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі (у сфері духовній; в світі невидимому, тонко-матеріальному. – Авт.), – дім нерукотворний та вічний… Отож, бувши відважні постійно та знаючи, що мавши дім у тілі ми не перебуваємо в домі Господньому, бо ходимо вірою, а не віданням, – ми... бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа”, – вторує йому Павло. “А коли життя в тілі для мене плід діла (тобто потрібне для звершення моєї місії на землі, для служіння апостольського. – Авт.), то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися [мені] в тілі (у фізичному тілі. – Авт.), то це потрібніш ради вас…”, – підтверджує він.

Сказав Екклезіаст: “Людина відходить до вічного дому свого… І вернеться порох у землю, як був (як було це іще за часів створення першої цивілізації людей, власне Адама. – Авт.), а дух (разом з душею, точніше в серці душі та в тілі духовному. – Авт.) вернеться до Бога, що дав був його (що створив його на образ Свій. – Авт.)!”

Земне – до земного, небесне – до небесного, як і співається під час чину похорону: “Земле, земле! Розступися, і прийми створене Божою рукою (з волі Божої, за задумом Творця. – Авт.) тіло, яке до тебе, що його породила (згідно з Божим же порядком, за законами природи, шляхом розвитку, еволюції. – Авт.), знову вертається. Те, що було створене на образ Божий (безсмертна душа. – Авт.), прийняв Творець, а ти прийми це, як своє ”…