“І взяв Аарон Елішеву, дочку Амінадавову собі за жінку (“Жінка” в біблійній мові – це життя; “чоловік”, відповідно, – віра. Елішева, Єлизавета у перекладі – “Бог є клятвою її”. І це нам належить обрати собі оту “Елішеву” – життя праведне, з’єднане із Богом), і вона породила йому Надава, і Авігу, і Елеазара, і Іфамара” (Вихід, 6 розділ, 23 вірш).

Ім’я Надав означає “Завзятий”, “Охочий”, “Ревний”, “Горливий”. Це перший плід віри, що його нам належить принести Богові, перша умова й ознака істинного служіння Йому, коли за словом Псалмоспівця “ревність до дому Твойого [о, Господи!] з’їдає мене” (Псалом 68(69), 10 вірш). І якщо є в нас оця “ревність про Боже”, якщо “ходимо не за тілом, а за духом”, якщо “духом умертвляємо тілесні вчинки” і “думаємо про духовне”, а не про тілесне (тобто, коли власне і є “вбогими духом”), – то обов’язково стаємо ми синами Божими по благодаті Христовій, “бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі” (див. Римлянам, 8 розділ). Тоді обов’язково народжується в серці нашому “другий син Ааронів” – Авігу (Авігу, або Авіуд – “Бог – мій батько”). А за ним і третій – Елеазар (Елеазар – “Бог допомагає”, Благодать Божа): тобто усе, чого тільки не попросимо у Отця нашого Небесного в Ім’я Його – дасться нам… А відтак і четвертий, Іфамар (Іфамар – “Острів пальм”, а пальма в Біблії – символ прославлення: згадаймо хоча б славний в’їзд Господа в Єрусалим. Пальмовим віттям та вигуками “Осанна”, “Спасіння” зустрічали Ісуса). Відтак являємо своїм життям, життям своєї родини, церкви, громади твердий, надійний “суходіл” – острів прославлення Божого посеред бурхливого моря пристрастей світу цього, “житейського моря, схвильованого спокус бурею”, – острів істинного Православ’я! Острів, на якому царює Господь...

“Блаженні убогії духом, бо їхнє є Царство Небесне…”

БУЛА Б ВІРА…

Запитання : Чому ви хрестите немовлят, адже сказано: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…” Отже спочатку треба навчити, а потім уже охрестити, бо Благодать дається по вірі.

Відповідь: Стосовно дорослої людини так воно і є, але стосовно дитини акценти дещо зміщуються. Хіба правильно було б стверджувати, що діти й осуд приймуть за невір’я своє разом із дорослими, як сказано: “Хто не ввірує – засуджений буде” (див. Мк. 16.16)? Безумовно ж, ні! Новонароджене немовля – як чистий аркуш паперу. Гріх іще не спотворив його душу, не проявився назовні, хоча й існує в серці дитини у вигляді закону плоті, туго закрученої пружини потенційного, так званого первородного гріха. Чи ж можна, знаючи це, не допускати дітей до Христа, свідомо позбавляючи їх Благодаті Святого Хрещення? Коли учні забороняли дітям приходити до Ісуса – Він докоряв їм за це:

“До Нього ж приносили й немовлят, щоб до них доторкнувся, а учні, побачивши, їм докоряли.

А Ісус їх покликав та й каже: « Пустіте дітей, щоб до Мене приходили , і не забороняйте їм, – бо таких Царство Боже” (Лк. 18.15–17).

У Посланні святого апостола Павла до галатів сказано: “Бо… всі, що в Христа охрестилися, у Христа зодягнулися!” Як одяг прикриває наготу й захищає тіло, так і хрещення прикриває наготу душі захищаючи її Христовою благодаттю. Чи ж вірно буде позбавити дитину цього захисту? Як одяг вирізняє одну людину від іншої, так і хрещення різнить християн від язичників. Чи ж добре полишати дитину цієї печаті духовної? Як одяг прикрашає тіло людини, так і хрещення красить душу Благодаттю. Чи ж варто позбавляти дітей наших цієї Небесної прикраси?

Противники хрещення дітей посилаються на те, що благодать Всесвятого Духа подається по вірі, а отже немовлята, які не здатні свідомо вірити, не можуть мовляв і здобути Благодаті. Проте ми маємо у Святому Письмі приклад, коли Благодать зійшла на людину по вірі інших людей – у даному випадку по вірі чотирьох друзів, що принесли до Ісуса тіло свого паралізованого товариша, який втратив уже всяку надію на зцілення:

“І прийшли ось до Нього, несучи розслабленого, якого несли четверо.

А що через народ до Нього наблизитися не могли, то стелю розкрили, де Він був, і пробравши, звісили ложе, що на ньому лежав розслаблений.

А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: «Відпускаються, сину, гріхи тобі!»” (Мк. 2.3–5).

Так само по вірі хрещених батьків подається Благодать і дитині, яку принесли вони до храму.

В новозавітній Церкві хрещення замінило собою старозавітне обрізання, як і каже апостол:

“Ви в Ньому були й обрізан і нерукотворним обрізанням , скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні.

Ви були з Ним поховані у хрещенні…” (див. Колос. 2.11–14).

Але ж у старозавітній Церкві обрізання здійснювалось на восьмий день після народження! “А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях” (Буття 17.12). Чому ж відмовляємося сьогодні від хрещення немовлят – від цього обрізання новозавітного, адже ж сказано:

“Покайтеся, і нехай же охреститьс я кожен із вас у Ім’я Ісуса Христа…

Бо для вас ця обітниця, і для ваших дітей (!)” (Дії 2.38–39).

Віруючі батьки бажають виховати у вірі і дітей своїх. І це природно, що християни хочуть бачити християнами й своїх нащадків. Хрещення сина чи доньки – це обітниця перед Богом виховати дитину віруючою та вірною, обітниця того, що батько й матір зроблять усе належне, аби дитина, зростаючи фізично, зростала також і духовно. Як сказано і про маленького Ісуса, Який є “Шлях, і Правда, і Життя”: “А дитина росла, і скріплялась на дусі” (Лк. 1.80).

Свого часу святий Григорій Богослов дорікнув матері-християнці, яка боялась хрестити свою дитину через маловірство своє, мовляв, а раптом виросте недостойною звання християнина:

“У тебе є дитина? Не давай часу аби збільшилося пошкодження. Нехай освячене буде в дитячих літах, від малецтва присвячене Духу. Ти боїшся печаті через неміч єства, як малодушна та маловірна мати? Але Анна і до народження обіцяла Самуїла Богові, й після народження невдовзі посвятила та виховала для священничої ризи, не боячись людської немочі, але віруючи в Бога”.