Ну, знаю я його. Та він джавур.

Аміна

Хіба джавур? Ну, я цього не знала.

Але ж і цей доглядач, що тепер,

І він джавур.

Баша

Такий він був, тепер же

Він молиться пророкові, як ми.

Джавури ці, як стануть правовірні,

То робиться народ путящий з них,

А поки він у кривовірстві ходить,-

Це гадина, і треба берегтись,

Пильнуючи, щоб не вкусила часом.

Та я уже сказав тобі: зроблю.

Коли нема тут іншого такого,-

Довідаюсь, чи діло тямить цей,

Тоді його настановлю: а може,

Як він уздрить, що так зробили з ним,

То саме це й прихилить до пророка

Його тоді. Тепер піду.

Аміна

Куди?

Баша

Та прибули сьогодні з Лехистану,

Із польської землі, до нас посли...

Аміна

А з дому ти вже не поїдеш? ні?

Баша

Ні, мушу я поїхати на місяць,

Та не тепер, а тижнів так за два,

Чи, може, й більш... Тобі це сумно буде.

Та що робить!.. Повинність!.. Ну, піду.

Здорова будь, моя трояндо пишна,

Та не сумуй без мене тут сама.

(Цілує її й виходе.)

 ВИХІД VIІІ

Фатима

(ввіходе)

Уже пішов?

Аміна

Скажи мені, Фатимо,

Тебе давно вже з рідної землі

Взяли?

Фатима

Давно! Дитиною малою Год десятьох...

Аміна

До всього звикла ти.

А я... ще так недавно інші думи

У голові були... цвіли в душі,

Пишалися надії інші... Боже!

П'ять років ще не проминуло... так..

Я згадую... я пам'ятаю,- мати

В нас батькові дружиною була,

Порадниця у хаті,- не рабиня,

Не забавка... гаремів там нема,

Там вільні всі у нас жінки й дівчата,

Там вільною і я була... і я!..

Я іншою була... Страшне нещастя

Мене сюди перенесло, і я

Так мучилась була з початку, далі ж

Звикати вже потроху почала...

І все воно перемінилось якось...

І страшно так змінилося... Чогось

Відміна ця мені страшною стала

Здаватися...

Фатима

Та ти про віщо це

Говориш так? Щось я не розбираю.

Кажи простіш!

Аміна

Встає у серці знов...

Фатима

Та що встає?

Аміна

Те чуття, що я

Не забавка якась, що я людина,

Що хочу я так жити, як і всі:

по-людському, своїм життям щоб жити.

Фатима

Та і на це є способи у нас,

Бо не на все і в чоловіка очі:

Уміючи, одуримо й його.

Аміна

Дурити - от!.. Це - красти право жити!

Оце і є те саме, що мене

Обурює та гнітить нестерпуче!

Повинна я була сьогодні тут

Лукавити, брехати, хитрувати,

Мов ще люблю його, щоб він Дмитра

Настановив тут саду доглядати,

Бо так вільніш кохаться буде нам...

О, як мені це гидко все!

Фатима

Байдуже!

Вже так воно ведеться завсігди,

Що як собі кого наглядить жінка

Любішого, то нищечком грішить

І мусить же дурити чоловіка.

Аміна

Облиш, мене не розумієш ти!..

Ой, Боже мій! Як тяжко-важко жити

Серед людей, що простих слів твоїх,

Що дум твоїх найкращих, найсвятіших,

Тих, що без них нема тобі й життя,

Вони цілком не розуміють, зовсім!

Як страшно це: живеш як у пустині,

А люди скрізь... Ой Боже, правий мій!

Душа вмира, проймає серце холод…

(Сідає, зіпершись на лікоть, і змовкає. Потім, одразу стрепенувшись)

А все ж його кохати буду я!

А все ж його не можу не кохати!..

Поклич мерщій, Фатимо! клич його!

(Фатима виходе в двері збоку.)

 ВИХІД ІX

Дмитро