— А казки? Ви ж знаєте про ці казки! Може, в них є якась правда? Мені й Гіпові батьки розповідали про гірських карликів, про людей, схожих на вовків, про водяних, які живуть на плотах, про плавучі острови, зроблені з дерева. Звідки все це у наших казках?

— Можливо, колись воно жило поруч із нами, а тепер перебралося в інші виміри, й існує лише на межі нашої уяви.

Решту дороги пройшли мовчки. У головах крутилося багато думок, які ще важко було передати словами.

10

Зранку наступного дня обоє разом із Паперником читали книгу Тинявок на 708 сторінок. Книгу Верескових пропустили, бо Ліводверник і так знав її майже напам’ять. Обід застав їх на останній сторінці Тинявчиної книги. У цій книзі йшлося про п’ять зникнень. Одне із них збігалося в часі зі зникненням Осипея Вітрохмарника. Згадувалось там і гудіння лісів, і паморозь — якраз у ті часи, коли про це писали інші книги.

Після сиру з цибулею і в’ялених пічкурів вони прочитали книги Травосіків, Ласиць, Яблуньків, Горп і Моряних. На останній книзі довелося спинитися, бо знову звечоріло. Але в ній читачі знайшли ще одну незвичну і моторошну історію. Моряні — засновники селища Бездорожнього, що стоїть на березі моря, між гирлом Пічкурика і горами. Спрадавна жителі селища були майстерними рибалками. Вони плели довгі сіті з кінського волосся, робили з лози й очерету лабіринти на березі, куди під час припливу потрапляла риба й морські раки. Деякі Моряні й Риболапи, що жили разом із ними в Бездорожньому, навіть відпливали на десять-двадцять метрів від берега, тримаючись за колоди, щоб ставити сіті на глибших місцях. Рибу, раків, крабів і молюсків промишляли тільки вздовж берега, бо всі боялися глибини. Хоча одного разу Гребнехвиль Моряний звалився з колоди у воду і протримався у ній п’ять хвилин, поки його шнурами витягнули на берег.

Що ж до дивної й страшної історії, то трапилася вона зі старим досвідченим рибалкою Лускариком із роду Моряних. Якось поплив він верхи на колоді, щоб поставити свою сітку подалі від берега. Аж тут з моря налетіла хвиля, вхопила його разом із його колодою та й віднесла кудись за горизонт. Усі вже вирішили, що Лускарик зник у страшній безодні моря. Але на другий день він повернувся назад на тій самій колоді — страшенно втомлений і переляканий. Він записав у книзі, що проплив по морю кілька годин, не відпускаючи колоди й не розплющуючи очей. Аж ось його ноги торкнулися дна! Але це не був берег Долини. Виявилось, море винесло його на шмат суші, яку з усіх сторін омивали хвилі. Цю сушу потім назвали островом. Він був пологим, піщаним і з кількома деревами навколо прісного джерела. Оскільки старий провів там кілька годин і з’їв за цей час три в’ялені хамсулі, то місце це охрестили островом Третьої Риби. Старий Лускарик був тоді старійшиною поселення, і його розповідь ніхто не взяв під сумнів. Назад рибалка вертався тим самим шляхом. Почався приплив і він подумав, що ці хвилі повинні віднести його назад, адже о цій порі всі хвилі моря пливуть до берега, а отже — і до його Бездорожнього. Так і сталося. Прибій підхопив і старого, й колоду і швидко поніс їх за сонцем, на захід. Коли вже стало видно берег і старезні верби в гирлі Пічкурика, його ніг знову щось торкнулося — цього разу холодне, хитке і страшне. Лускарик глянув униз і помітив, що в глибині пропливає довжелезне, як стовбур старого кедра, тіло. Проте потвора не чіпала доріжанина, а повернула назад у море.

У книзі згадувалося про кілька випадків, коли море виносило на берег дивні дерев’яні предмети — кимсь, мабуть, зроблені, або ж просто так по-дивному висолені водою. Старі сторінки розказали і про бурі, що часом налітали з моря, рвали сіті, псували лабіринти й забирали з собою рибалок, які вже ніколи не поверталися назад.

Отже не все було спокійно в історії доріжан.

Вересковий майже нічого не говорив, поки читав, лиш уважно переглядав місця, на які йому вказував Чисторос. Потім вони подякували Папернику й жителям Надорожнього і попрощалися. На розвилці Єдиної Дороги Вересковий поплескав хлопця по плечу, подякував, пообіцяв зайти завтра і розповісти, що вирішила рада старійшин. На неї він і пішов Першодзвінчиним рукавом Дороги, а Болітник потюпав рукавом Яснозора до Малого Доріжнього. Він поспішав додому на вечерю, бо здобування знань у таких кількостях викликало неабиякий апетит.

11

Окрики чоловіків змішувалися з шелестом хвиль, які в тихі ночі приносили з собою сон. Проте останніми днями хвилі вже не терлись об пісок, як сумирні овечки, а рвали берег на клапті, змушуючи його тихо постогнувати під ударами водяних ляпасів, забираючи сон у свій вир. Та це все одно не лякало відважних рибалок, і вони знову, як і вчора, як позавчора, як сотні років поспіль, виходили на берег, щоб закинути у прибій свої сіті. Ось і зараз батько разом із братами воюють за рибу з морем.

Рибохвостик вилізла з-під теплого козячого ліжника й босими ніжками почалапала по холодній долівці. Ранкова прохолода відразу заграбастала в свої студені обійми розігріте сном тіло. Зараз бігом до дерев’яного корита біля криниці — вмити личко, а потім — у будиночок до печі, допомагати мамі готувати сніданок. Біля печі й відігрієшся.

Поки Рибохвостик вмивалася, з берега повернулася чоловіча частина її сім’ї. Навіть молодший братик Таляпун біг за старшими, сумно розмахуючи своєю порожньої сіткою. Дівчина обтерла обличчя рушником і подивилась на розчаровані обличчя рибалок. Невже сьогодні взагалі не було жодної рибки, жодного бокохідного крабика? Вчора батько упіймав хоч двох кам’яних бичків, а сьогодні сітки порожні у всіх. Що ж, знову за сніданком пануватиме мовчанка. Не буде веселих розмов про хитру рибу, яку все-таки обдурили й заманили в сіті, про дурних морських раків, які замість пливти після прибою назад у море, ховаються в очеретяних і лозових лабіринтах на мілководді й потрапляють у руки рибалок.

У печі шкварчав вогонь, на плиті булькала запахастими стравами сімейка банячків і сковорідок — зараз почнеться сніданок.

Рибохвостик почала нарізати підсоленого морським вітром хліба нашинкувала зелені й засипала її до рибної юшки. Потім поперевертала золотистими боками догори рибу захеку, й від цього всю кухню відразу заполонив апетитний аромат, який пронісся над плитою, шубовснув до веранди й привів звідти батька Солевія, старших братів Плавта й Ложкохляпа і найменшого братика-збиточника Таляпуна.

Мама Зась відразу ж начерпала кожному по миснику юшки й сіла до столу разом із Рибохвостиком.

Зігріті теплом і збуджені апетитними запахами тато з хлопцями швидко забули про ранкову невдачу. Із першими помахами ложок пішли похвали майстерним господиням, а ті віддавали належне чоловікам вдячними роздумами про їхню мужню працю. Але далі всі їли мовчки, лиш інколи прицмокуючи. Моряні вже закінчували снідати, аж тут, перекриваючи холодний бурхіт хвиль і вітер, що галопом мчав понад водою, з берега долетіли крики. Море завирувало ще дужче. Усе сімейство Солевія визирнуло у вікно — по пляжу біг Суспенька Риболап разом із братом і швагром. Усі троє кричали щосили й махали руками.