Від гори долинув сильний скрегіт, і шпиляста скеля, що досі дивом трималася на старому місці, почала хилитися на руїни Верхньодоріжнього. З її верхівки зірвався гострий уламок і, наче спис, глибоко встромився у ґрунт біля хвоста потвори. Змій відвів погляд від непритомної Рути, його тіло здригнулося й хвилею покотилося на верхівку горба. Чисторосу здалося, що потвора пливе туди, аби краще бачити, як скеля обрушиться в долинку. Хлопець схопив Руту за талію й закинув собі на плече, забувши про рани і пекучий біль у спині. Близькість дівочого тіла, мов цілющий п’янкий бальзам, вмить зробила його міцнішим за ці скелі, що сьогодні зруйнувались самі й зруйнували домівки і життя верхньодоріжан. Хвиль і Лез підбігли до мертвого Тременя, підхопили його й кинулись до виходу з долинки слідом за Чисторосом.

Земля знову задвигтіла, підкидуючи доріжан, кам’яний грім заглушив биття їхніх сердець, а в спини вдарив град із уламків гори. Аж біля Вартових Стовпів Горолом з Болітником озирнулися назад — на землю сипалися клапті чорного ґрунту, дощ із трави й каміння; стіни Травникової хатинки все ще стояли, але дах провалився всередину. І над усім цим пеклом, над хмарами пилюки, над гулом, над кам’яним біснуванням, — на вершині горба, сам як скеля, непорушно сидів змій і заворожено спостерігав за стихією, наче все інше, крім обвалу, перестало існувати. Інші істоти так само завмерли на схилах пагорбів, милуючись страшним осипом.

За сотню метрів від виходу з долинки збилися докупи верхньодоріжани, перелякано дивлячись на свої колишні домівки. Плакали жінки, плакала Рута, забувши про все на світі. Хотілося плакати й Чисторосові: плакати за Ласицями, за старим Моховатьком, за донькою Остуджених — за всіма тими, хто не вийшов з-під завалу; плакати від страху перед грізними горами і перед потворами, яких ті породили; плакати тому, що Рута плаче за Тременем, що вона, коли отямилась, навіть не спитала нікого про свого рятівника; плакати через те, що він ніколи не наважиться сказати їй про свої почуття… Краще б цього всього ніколи не було.

Зі сторони Дорожнього через степ рухалась валка візків, запряжених низькорослими доріжанськими конячками. Гул обвалу долетів до головного поселення долини, й сусіди, зрозумівши, що в долинці коїться щось страшне, відразу кинулись на поміч верхньодоріжанам.

6

— Отже, тепер не ти один, а всі бачили цих створінь? — Ліводверник пригладив рукою вуса й звів їхні кінці в одне пасмо.

Тихим надвечір’ям Чисторос сидів з дідом Вересковим на тій самій лавці, де відбулася їхня остання розмова.

— Схожі на змій, довжелезні, з’їли тіло Ласиці, який загинув під обвалом, — старий неквапом проговорював те, що вже розповіли йому інші, а Болітник мав стверджувати або заперечувати сказане. Поки що він тільки кивав головою на знак згоди зі словами старійшини Малого Доріжнього. — І ти кажеш, що з тих щілин, які ви з покійним Тременем бачили на вершині скель, теж ішла та зелена пара, яку вони потім випускали з ніздрів; а потім ці тварюки спостерігали за обвалом останньої скелі, облишивши навіть Руту і Тременя, і тебе?..

— Саме так. Тільки говоріть голосніше — ви ніби шепчете.

— Це не я шепчу, — голос Ліводверника враз набрав молодечої міцності, — це ти оглух, шум обвалу заглушив тебе.

— Що ви про все це думаєте, пане старійшино?

— Те саме, що й інші, але вони бояться сказати про це вголос, щоб їх не вважали за дурнів. Обвал спричинили змії. Вони прорили тунелі в породі й та обвалилась. А харчуються вони переважно трупами, яких чимало при оповзнях і каменепадах. Трупоїди. Хоча — хтозна, чи так воно насправді.

— А як щодо Істоти, Яка Гудить На Болоті?

— По-перше, ти придумав їй надто довгу назву, краще називатимемо її Туманником. Про неї я знаю набагато менше, ніж ти, тож можу поки-що тільки прислухатись до тебе, малий Болітнику.

— То ми завтра зранку підемо на болото?

Старий зо хвилину уважно розглядав чорно-бордові струпи на обличчі й руках Чистороса, його припухле обличчя, сіро-зелені кола довкола очей, посинілі вуха і врешті запитав:

— Невже тобі мало походу за журавлиною й мандрівки під обвал? Щоб відбити пристрасть до пригод, цього вистачило б навіть найсміливішим чоловікам нашої долини. Отже, тут справа не в сміливості. Щоправда, ти дуже допитливий і любиш валандатись то тут, то там… Але, гадаю, це теж не те. Можливо, причина в тій дівчині, яку ти витягнув з-під змієвого писка? Хочеш підтвердити їй свою геройську репутацію?..

— Ні, просто я не хочу, щоб таке повторилось, — хоч насправді Болітник добре знав, що старий має слушність, і своїм поспішним запереченням аж ніяк не переконав цього древнього селищного мудреця.

— Тоді добре. Післязавтра Сухий Травник збирає раду мудріших, тому завтра ми підемо на болото, а потім у Дім Історії, щоб я мав що сказати іншим. А тепер — додому, — Ліводверник порився в кишені своєї довжелезної сірої сорочки й дістав полотняний згорток. — Ось тобі порошок з губки бодяги. Розмочи його водою й розчином прополісу на верескляку, зроби мазь і намасти свої синці й підпухлі місця. До завтра все синє і зелене пожовтіє, набряки зникнуть, а решта відпаде.