Солевій узяв зі столу глиняний дзбанок з водою й жадібно почав пити. Обтерши рота рукавом, сказав:

— Вони знущаються з нас.

— Чому? — запитала Зась.

— Тому, що ми слабкі й безвольні. Ми кволі супроти них, ми не вміємо так працювати, як вони, ми не такі фізично витривалі. Нас виховувала робота, а їх — війна, от і різниця.

— Що вони зробили?

— Син Яблучної Горпи з Малого Доріжнього сьогодні спустився з риштувань на обід швидше за визначений час. До нього кинувся Ро і вдарив його так, що у хлопця кров пішла носом і ротом. Заземелець кричав, що ніхто немає права тікати від роботи, що всі повинні однаково відпрацьовувати на благо батьківщини. Стан Горпа сказав, що не буде взагалі працювати, якщо його битимуть, і що він не має здоров’я стільки працювати, і що це взагалі не його дім і не потрібна йому ця фортеця, і що не він один так думає. Ро накинувся на нього, бив руками, ногами, а потім поволік напівживого до риштувань і прив’язав до стовпа. Наші підійшли до хлопця й хотіли зняти його, та Ро почав бити і їх. Повзик Хмиз із Повздорожнього випадково чи у гніві штовхнув Ро, і той так розходився, що доріжани повтікали, боячись, що заземелець повбиває їх. Тільки Повзик не втік і тепер висить разом зі Станом на риштуваннях.

І Зась, і Рибохвостику відняло мову від почутого. Невже таке можливе в їхній долині, де всі бійки в історії народу можна перелічити на пальцях? До того ж це були бійки на змаг, а не на шкоду. А про таке звірство, як прив’язування людей за руки до стовпів, ніхто навіть подумати не міг.

— Тепер вони вішатимуть на стовпи всіх, хто погано працюватиме. А хто їм перечитиме — того будуть закривати у підземеллі, яке ми вже викопали, обмурували й накрили. Воно тепер називається в’язницею. Заземельці кажуть, що це для дисципліни, для порядку, для нашого ж добра.

Рибохвостик кулачки й підступила до батька.

— Чому ви дозволили їм це зробити? Вас же сотні, а їх лише троє!..

— Ніхто не хоче починати бійку. Вони в люті поб’ють багатьох або ж зроблять щось гірше, ніж поб’ють. Їх усі бояться. Колись поважали, а тепер бояться.

— А вони не бояться таке робити з вами? Якщо ви це терпітимете, то чужинці зроблять із вас таких самих рабів, про яких розказував Морфід. Вам не обов’язково битися з ними, ви можете просто припинити роботу, не прийти до фортеці.

— А якщо прийде армія варварів, як говорять заземельці, і знищить наш народ? Тоді фортеця справді може допомогти нам, доріжанам. Складно отак одразу все вирішити. Завтра в обід ми проведемо у фортеці раду старійшин. Багато хто із доріжан зовсім вибився з сил. Почалися хвороби від перевтоми й недоїдання. Нам не вистачає тих пайків, які роздають на обід… Твоя правда, дочко, далі так жити не можна. Я обов’язково скажу завтра все, що думаю про них. А після цього — хоч на стовп! Одне мене тримає, про одне хвилююся — про вас.

— Наш народ своїм спокоєм і тихою вдачею зробив собі найбільше лихо. Але чому кілька заземельців не бояться цілого народу? Невже вони думають, що наше терпіння безмежне?

Батько махнув рукою кудись на південну стіну кухні.

— Коли вони почули, що ліси знову загули, то чомусь втішились і знахабніли остаточно. Здається, вони знають причину лісового гулу. Там є хтось їхній, і він, напевно, йде сюди. І це не військо дикунів, які почали війну у Заземеллі. Інакше чого б чужинці раділи?

Знову запала мовчанка. Солевій важко зітхнув і пробурмотів:

— Швидше б повернувся Морфід. Він наведе тут лад і втихомирить своїх людей.

32

Вона біснувалася, наче скажена звірина, яку затиснули з обох боків у кам’яні лещата, залишивши єдиний шлях — вперед, до моря. На перекатах білі язики піни облизували чорні зуби каменюк, що подекуди стирчали із дна. Гул і рев глушили все навколо, від густого водяного туману перехоплювало подих. І цю нестримну бестію їм належало перейти вбрід.

— Тут глибоко — щонайменше кілька метрів. Ріка вирила глибоку ущелину, — Морфід намагався перекричати шум і це йому непогано вдавалося.

— Ми ж не вміємо плавати, — Плавт Моряний замахав руками, імітуючи жабу, щоб заземельці зрозуміли його слова.

— А її тут і не перепливеш! — крикнув у відповідь Морфід. — Вода затовче об каміння й затягне у вир.

— Як же ми її перейдемо?

— Зараз побачите! — Морфід зняв із плеча сагайдак, витягнув з нього арбалет і моток шнура з металевою розчепіркою на кінці. Він показав доріжанам на гострі сталеві гаки розчепірки. — Це кішка, а це її кігті!

На протилежному березі мріла крізь туман покручена смерека, яка спустилася сюди з лісів і вижила, незважаючи на шаленство водяної стихії. Вклавши прут кішки в жолоб арбалета, Морфід натягнув тятиву, кілька секунд цілився і вистрілив. Шнур біля його ніг зі свистом почав розмотуватись, зникаючи в тумані над рікою. Ось він спинився й затремтів. Заземелець вхопив його, натягнув, а потім поліз до гострого уламка скелі, що стирчав з берега, й закріпив вільний кінець. Тепер шнур висів на людський зріст над водою, тремтячи й пульсуючи, наче живий.