Шрифт:
— Я вб’ю тебе, сучко! А потім і всю твою родину!
З-за стіни вийшов Чанко, тримаючи руку на гарді меча й насторожено поглядаючи на робітників. У відсутність Морфіда цей каракот був головним серед заземельців. Перехилившись через перила, він крикнув Ро:
— Спробуй лише торкнутися когось із місцевих! Морфід прийде й відірве твою дурнувату голову. А тепер іди й діли їжу!
Ро враз затих, потупив погляд і побрів у сторожку. Чанко підійшов до того доріжанина, якого скинув з риштувань його земляк. Доріжанин тихо стогнав, боячись встати, щоб йому знову чогось не зробили.
— Щось зламав? — стурбовано запитав його заземелець.
— Ногу, — тихенько відповів долинянин, підводячись і спираючись на колоду.
— Вибачте Ро! Він на мить втратив розум через ваше дурнувате дівчисько й понесе за це покарання. Так само покарані будете й ви, якщо зараз же не продовжите працювати. А ти… — показав він пальцем на Рибохвостика, — негайно забирайся геть і більше не з’являйся мені на очі.
Дівчина швидко спустилася вниз, стрибнула у возик і поїхала геть із фортечного подвір’я. Немов остерігаючись, що її наздожене Ро, вона погнала конячку галопом і навіть хляснула її налигачем для переконливості.
Загін поволі рухався вгору. Потім, переваливши через новий горбик, знову почав спускатися. Туман трохи розсіявся, але все одно неможливо було збагнути, що діється навколо.
Тут, на вершині пагорба усі чітко почули могутнє ревіння знизу, що досі супроводжувало їх монотонним гулом. Щось металося за туманним покривалом, рвалося на волю з тісної ущелини, билося в її стіни й стогнало, пирскало, щебетало.
— Нарешті ми вийшли до тієї ріки, яку бачили з хребта, — сказав Морфід, простуючи вниз.
Потім почалися кам’янисті розсипи, наче тут колись текли кам’яні потоки і вмить застигли, окресливши свої русла. Внизу, збиваючи на перекатах воду в туман, несамовитіла ріка — бистра, скажена, мов дика душа цих гір. Грізна її сила не боялася нічого — вона перемелювала усі перешкоди: пропилювала скелі, трощила каміння, зносила ліси на своїх берегах і з грізним ревом накидалася на нові пороги. Біла від піни вода проглядалась звивистою стрічкою поміж туман і сірі урвиська.
Морфід помахом руки наказав зупинитись.
— Сьогодні ми повинні переправитись на другий берег. Переправа буде важкою, тому треба відпочити. Розрахуйтесь на три, нехай кожен третій тримає напоготові лук і стріли, мечі без піхв, слух і зір — не в небо, а в туман. Ми на землі невідомо яких істот, тому тепер треба весь час бути напоготові.
Перепочинок був дуже доречним. Крім фізичної втоми, усіх трусило від побаченої смерті. Досі вбивство для долинян було чимось незбагненним, а тут раптом з’являються невідомі люди, які спочатку розповідають їм про війну, — суцільне кровопролиття заради примарних і невиправданих цілей, — і ось щойно вони самі стали свідками вбивства. Першого вбивства на їхній очах — навмисного й жорстокого. Морфід попереджав їх про такі страшні речі. Він навіть дав їм зброю, навчив, як потрібно нею вбивати, але досі це було хоч і незвичною, але все-таки грою. Смерть Тайто знесилила долинян значно більше, ніж важкі переходи. Їм був потрібен відпочинок, і Морфід це чудово розумів.
Гирлявко присів на камінь поруч із Чисторосом. Деякий час сиділи мовчки, вдивляючись у завихрясті туманні пасма. Потім Гирлявко прошепотів:
— Я вже не радий, що пішов сюди, — прошепотів нарешті Гирлявко. — Хоч які високі наші цілі, але таке важко витримати.
— А ти уяви, що за цими горами тисячі людей вбивають одне одного. Для них війна — звичайна річ.
— І навіщо це? Життя ж одне-єдине! Як можна його забирати?
— Не знаю. Можливо, ми йдемо до Правди, щоб усе це зупинити. І заради цього маємо пожертвувати своїм спокоєм. А може й життям…
— Так говорить Морфід.
— А як саме він збирається її шукати? Ніхто ж із нас взагалі не певний, що вона існує на цьому світі. Я вже не кажу про те, що ніхто не знає, де саме її знайти. Чи варто заради примарної ідеї так ризикувати собою й іншими?
— Якщо чесно, то я думаю, що Морфід не йшов би наосліп. Він щось знає, про що ми навіть не здогадуємось. Може, він нам не довіряє, може, ми не доросли, не дозріли до того, щоб знати. Тому і не розказує нам всього. А може… — Чисторос затнувся. Сказати, що Морфід просто використовує їх, надто ризиковано, адже певності в цьому немає. А просто так звинуватити когось не можна.
— Що “може”? Скажи. Може, нас ведуть, як телят, на забій? — Гирлявко аж розчервонівся від емоцій, що переповнювали його.
— Не знаю. Може. І взагалі — світ так швидко змінюється, що ми не встигаємо все зрозуміти. Тому й боїмося всього.
— Я думаю, що Морфід добре знає, де живе Правда, інакше він так не ризикував би… Ні собою, ні нами.
— Так чи ні, але сьогодні цей чужоземець ризикував своїм життям заради мене й Вузьколиста. Ми для нього не просто худоба, ми — його загін. Цю людину виховала війна. А війна — річ для нас незрозуміла, тому й поведінку заземельців нам важко збагнути.