Першою через ріку пішла Шіта. На поясі у неї було невелике залізне кільце, розімкнуте з одного боку, яке вона прищепила до мотуза. Посмикавши шнур, жінка повисла на ньому, а потім, перебираючи шнур долонями, наче муха покотилась по ньому в туман ріки. Незабаром над хвилями вгадувались лише її обриси. Через кілька хвилин шнур затремтів сильніше, ніби хтось навмисне смикав його за стіною водяної пари.

— Вона вже там! — Морфід прислухався. — Тепер ти, Тайбе. На тамтому боці треба бути обережним, щоб нас не застукали зненацька.

Після Тайбе по шнуру заковзали доріжани. Це виявилося нескладно, головне — перебороти свій страх. Шнур тримався міцно: Шіта добре закріпила його на стовбурі смереки, а вузли, зроблені Морфідом, надійно тримали петлю на цьому боці. Чисторос переправився вслід за Гирлявком. Йому дуже крутилася голова, руки нестерпно пекли від тертя, але щойно ноги торкнулися твердої землі, усе відразу минуло. Передостаннім переправлявся Вузьколист. Він уже добрався до середини ріки, як раптом мертво вхопився за шнур і повис на ньому.

— Лізь далі! — щосили закричав Шрамов’ят, але Травник ще сильніше вчепився за шнур.

— Він боїться й не наважиться рухатись далі, — сказав Морфід. — Хто там залишився за ним?

— Шпортько Сонячник, — відповів Чисторос.

За Вузьколистом на мотузі з’явився Шпортько. Від їхньої ваги шнур провис мало не до самої води.

— Що вони роблять, я ж казав лізти по одному! — Морфід схопився за голову.

З берега було видно, що Сонячник просить Травника просуватися далі, але той наче заціпенів.

Вище за течією ріка зіпнулися кількома рядами бурунів. Усі повернули голови в той бік. Щось рухалося руслом, але поки що нічого не було видно під рваною поверхнею води.

Морфід кинувся до шнура й почав перебирати його руками, рухаючись геть від берега.

— Сонячнику, вертайся! — кричав він. — Вертайся!

Вода розступилася й валами побігла до берегів. З білої піни з’явилося щось сіре, блискуче й… незбагненно велике. Усі побачили довгі щелепи, вкриті гострими, наче цвяхи, зубами, маленькі очиці в заглибинах голови. Паща відкрилася й потвора заковтнула шнур. Хлопці зникли між зубами, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Почувся дзвінкий виляск, обірваний мотуз пішов під воду разом з кількаметровим тілом тварюки. Знову повалили до берега хвилі, й річка опустіла — ні мотуза, ні тих, хто був на ньому, ні потвори. Шрамов’ят і Шіта кинулися до шнура — за хвилину вони тримали в руках перекушений оривок.

Доріжани заціпеніли, широко розплющивши від жаху очі. Щойно кожен із них переліз через цю річку, не знаючи, що ховають її глибокі води.

Із-за прибережних каменів вийшов Морфід. З його мокрого одягу стікала вода, чорне волосся обліпило чоло і скроні. Він підійшов до інших і обернувся до ріки.

— Що більшими є наші жертви, то сильнішим має бути обов’язок досягнути мети. Інакше наші друзі загинули намарне, — сказав заземелець тихо-тихо. Але кожен зрозумів його, бо умів він говорити так, щоб слухала душа, а не вуха.

33

Цей день почався не так, як інші. Ніколи досі Рибохвостик не прокидалася з відчуттям, що сьогодні станеться щось погане. Батько пішов на будову, вони з матір’ю знову тягнули сіті й перевіряли верші в холодній воді, шукали крабів, які вже давно покинули береги затону. Потім прийшов Зорегляд Моряний і розказав, що бачив, як під водою за сотню метрів від берега плавали якісь величезні риби — щонайменше по кілька метрів кожна, а може й більші. Розказав також, що кудись зникла Рута Травник — дівчина, яку врятували від змія у Верхньому Доріжньому.

Вістун залишився на обід.

Коли поприбирали зі столу, у двері хтось постукав і відразу відчинив їх навстіж. На порозі стояв сусідський хлопчина Козубенька, захеканий, мокрий від поту й страшенно переляканий.

— Там… там… — він не міг вимовити й слова, бо дихання його раз-по-раз зривалося.

— Що там? Сядь, заспокойся і розкажи все до ладу.

— Там вашого тата…

— Що з ним?! — жінки схопилися на ноги.

— Його прив’язали до стовпа!

Зась і Рибохвостик майже бігли до фортеці. Здалеку все виглядало спокійно — доріжани й далі працювали на риштуваннях, возили тачками землю, каміння, пісок, тягали колоди — будівництво продовжувалось. Але що ближче підходили бездоріжанки, то більша тривога охоплювала їх. На будові ніхто ні з ким не розмовляв, кожен виконував свою роботу машинально, без будь-якого виразу на обличчі. Власне, щось ці німі обличчя виказували, тільки воно ховалося за міцно стуленими зубами. Можливо, це був відчай, можливо, ненависть — почуття, яке доріжани ще не навчилися виказувати.